Лелія (старий правопис) - Українка Леся

Лілея

(Казка для дітей)

У невеличкій кімнаті лежить на ліжку слабий хлопчик. Лежить він, не спить, дивиться, широко розкривши очі, на вікно, заслонене хустиною: хустина не зовсім заслонила вікно, збоку трохи видно шибку й видно, як падає смужка блакитного світла аж додолу.

— Павлусю, куди ти так дивишся? — спитала мама хлопчика, бо то ж мама сиділа й гляділа свого слабого синка.

— Та я дивлюся на ту смужку. Мамо, звідки вона? З чого вона? — сказав хлопчик.

— То місяць так світить, Павлусю, то світло, а заслонити вікно, то й не буде смужки. Може заслонити? — спитала мама.

— Ні, не треба, — так гарно.

— Не дивись, Павлусю, краще засни, — ти ж слабенький, тобі треба заснути.

— Мамочко, я ще не хочу спати, мені так гаряче ... Я не буду спати, краще ти мені казочку розкажи.

— Яку ж тобі, моя дитино, казочку розказати?

— А от ти колись мені розказувала про тих маленьких діточок, що то живуть у квітках, вони звуться ельфи*: ти казала, що в кожній квітці живе маленький ельф або ельфа, що вони щоночі виходять із квіток і грають, танцюють, співають. Мамо, а яка найстарша ельфа? Ти ж казала, що в них є цариця. Яка вона?

— Вона, Павлусю, зветься Лелія, бо живе в найкращій лелії на світі. В якій квітці ельф живе, то так і зветься, як та квітка.

— Мамочко, голубочко, — почав просити Павлусь, — розкажи мені що-небудь про тих ельфів, я так люблю, як ти про них розказуєш.

— Ні, Павлусю, вже пізно ті казки казати, нехай но завтра вдень, а то тепер тобі спати пора. Це казка довга, все одно тепер не скінчу, то ти все будеш думати про неї, та й до світу не заснеш. От, краще я заслоню від тебе свічку, то ти спатимеш, а завтра встанеш здоровенький, будемо тоді й казки казати і все гаразд буде. Спи, моє любе хлоп'ятко!

Мама заслонила свічку великою книжкою, щоб світло не падало Павлусеві в очі, поцілувала Павлуся, мовивши "добраніч", а сама сіла на крісло біля його ліжка з шиттям у руках і ждала, поки він засне. Але Павлусь не спав, він дивився, як мама шиє. Голка все блись, блись . .. Тепер вже не так хутко ...

Далі Павлусь почав знову дивитись на ту ясну смужку, що падала з вікна. Він все думав про мамині казки: "Яка то шкода, що мама не схотіла казати мені казки. Тепер так нудно. Коли там ще я засну... А яка та Лелія ? Чи така маленька, як усі ельфи? Мама каже, що ельфи такі, як метелики маленькі... Яка та Лелія?" Павлусь дивився на смужку і все думав, думав, довго так...

І от, здалося йому, що смужка та затремтіла, почала темніти, мов би хто заслонив її тінню.

Павлусь підвівся трохи, глянув, — коли бачить, аж проти нього стоїть якась постать, Немов людська. Він спершу злякався трохи, потім же бачить, що то щось зовсім не страшне, — таке маленьке, немов якась дівчинка малесенька; от, він і нічого, перестав боятися. Дивиться на ту дівчинку, а вона така гарнесенька: очиці ясні, кучері довгі, сріблясті, сама в білій, прозорій шаті, на головці малесенька золота коронка, ще й крильцята має хороші та барвисті, як у метелика, так міняться різними барвами, немов тая веселка. В рученятах у дівчинки довге стебло, квітка білої лелії, і пахне вона на всю хату. Павлусь глянув на дівчинку і зараз якось пізнав, що це цариця Лелія, — а він же так хотів її побачити.

— Ти Лелія? — спитав він у дівчинки.

— Так, я Лелія. Я чула, як ти про мене розпитував, от я й прийшла до тебе. Ти радий?

— Радий, дуже радий! — покликнув Павлусь і простяг до неї обидві руки.

Лелія усміхнулася, та так любо, аж у хаті ясніше стало і місячна смужка порожевіла.

— Може ти хочеш зо мною куди полетіти? — спитала у Павлуся Лелія.

— Як же я полечу? Хіба в мене такі крила, як у тебе? — спитав Павлусь. — Я не вмію літати.

— Ну, то я тебе візьму на руки.

— Ти, — ти ж така маленька, а я більший від тебе, я тяжкий.

— То нічого, — сказала Лелія і знов усміхнулась, потім торкнула Павлуся своєю квіткою, і раптом Павлусь почув, як він сам зробився квіткою, тільки не лелією, а рожевим маком. От Лелія взяла його в ручку, притулила до себе і швиденько вилетіла з хати в садок. Всі квіти в садочку склонились перед нею і захитались, з них почали вилітати маленькі діточки-ельфи.

— Спіть, спіть, — сказала Лелія їм, — цієї ночі я не маю часу бути з вами.

Ельфи повлітали знову у квітки, квітки постулялися і поснули.

— Ну, Павлусю, куди ж ми полетимо ? — спитала Лелія.

— Куди хочеш, — відповів Павлусь, бо він, хоч і зробився квіткою, однак міг словами говорити.

— Понесу ж тебе он у той панський садок, що на горі: там ростуть мої сестри, молодші лелії, може вони нам що цікавого розкажуть.

І Лелія знялась угору, швидко, швидко полинула, далі спустилась у панський, великий сад. В саду стояв пишний палац, у деяких вікнах в палаці було світло: видно, пани ще не спали. Але в саду не було нікого. Лелія стала просто у квітнику, а там же то лелій білих — сила. Тихо-тихо так стоять і не хитаються.

— Ото сплять, — гукнула на них Лелія — і не чують, що ми коло них. А вставайте лишень, ви, — і Лелія торкнула їх своєю квіткою.

Раптом всі лелії захитались і заговорили, з кожної квітки виглянуло бліденьке личко ельфика.

— Вибачайте, царице-сестрице, — забриніли вони, — якби ти знала, як ми пізно поснули.

— А чого ви так пізно засипляєте? Хто ж вам спати не дає? — гнівно Лелія спитала.

— Ох, нам же нема спокою ні вдень, ні вночі. Ох, бідні ми квіти!

— Що ж вам таке? Чого ви бідкаєтесь?

— Та де ж нам не бідкатись! Удень нас полють, руками займають, листя обривають, а часом і віку збавлять, гострим ножем стинають,

несуть нас у велику хату, у панську палату, поставлять у воду, гублять нашу вроду. Ох, сестрице, скільки нас погинуло, любий світ покинуло... От було недавно свято, — скільки ж нас потято!

— Бідні, бідні мої сестриці, — мовила журливо Лелія, і в очах слізоньки заблисли. — Що ж, мої любі, за те маєте вигоду, глядять вас, жалують, втішаються вами, поки ви в садочку — життя ваше красне.

— Ой, не красне воно, не красне, життя наше нещасне. Скільки в садочку стояли, щастя долі не знали... Темненької ночі, ми до сну охочі, головоньки схилимо біленькі, — де візьметься панство вельможне, заможне, паничі й панянки молоденькі. Веселі співи гучні, музиченьки бучні не дають нам спати до півночі... На що нам вигода та така догода! Ми зовсім до неї не охочі. ..

Замовкли бідні лелії і низько посхиляли свої білі головоньки.

Коли це відчинилися в палаці великі скляні двері і вийшла молода панна, убрана в хорошу білу сукню. Вона сіла на ґанку і якось неохоче дивилася на той садок, залитий місячним сяйвом.

— Ах, як голова болить, — мовила вона сама до себе, — навіть по ночах спати не можу! А це все з нудів, я знаю. Де ж таки! Гину тут на безлюдді, в селі. Сиди цілий день, як заклята, нема з ким і слова мовити. Правда, увечері гості приїздять, але то такі гості... вони вже мені обридли. Та мені все тут обридло: і цей садок, і цей дім, і квітки. Все у нас таке нецікаве, от хоч би й ці квітки. Хто ж видав насадити таку силу цих лелій, та ще й білих! Якби хоч лелії які цікавіші — рожеві чи пасасті, а то ... Вже білі лелії можна знайти в кожному міщанському, та навіть хлопському садку. А пахнуть як, аж у голові морочиться, жадної делікатности в тих квітках. Піду звідси, а то ще гірше голова розболиться! — І панна пішла знову в палац, причинивши з досадою двері.

Лелії так стало шкода своїх погордованих сестриць.

— Шкода мені вас, дуже шкода, — мовила вона до них, — та що робити, коли не маю сили перенести вас куди інде. Нічого я вам не пораджу, мої безталанні...

Лелія пройшла стиха біля всіх лелій, журливо дивлячись на них, коло крайнього кущика вона спинилась.

— А де ж моя сестра наймолодша? — спитала, показуючи на порожнє місце скраю.

У відповідь лелії знову забриніли: — Немає сестриці, немає — в іншому садочку процвітає. Віддала сестрицю наша панна: випросила дівчина Мар'яна, за щиру свою роботу влітку, випросила щонайменшу квітку. Немає сестриці, немає, — в іншому садочку процвітає.

— Треба буде її відвідати, як там вона в іншому садочку мається, — мовила Лелія, і хотіла ще про щось розпитати, але Павлусь попросив летіти далі. Сказав, що йому тут невесело, — лелії засмутили своїми розповідями.

— Ну, то полинемо у велике місто, там може щось веселіше побачимо.

Лелія знялася вгору, і в одну мить Павлусь побачив велике місто, широкі вулиці, блискуче світло, розкішні крамниці, а на вулицях, — що того люду! Люди метушаться, — ті сюди, ті туди, аж в очах миготить! Павлусь і Лелія тихо линули понад юрбою і придивлялись до крамниць, там бо у вікнах було виставлено багато всякого дива, там і ляльки, там і цяцьки, там і ласощі різні, і золоті оздоби, і сукні коштовні, і книжки з малюнками ... та де! Всього ані списати, ні переказати, що там було.

Лелія спинилась біля одної дуже великої крамниці, там в освітленому вікні стояло багато квітів. Хороші то були квіти! Яких тільки там не було! Всякі були, які лиш є на світі! Були навіть такі, яких ніде не буває . . . Рожі, лелії усяких барв, конвалії, фіялки та ще якісь дивні, сріблясті й золотисті квіти, хто їх зна, як і звуться. І всі ці квіти у віночки звиті та в пучечки пов'язані, а деякі так галузками порозкладані: та все такі розкішні та красні, аж сяють.

Павлусь аж руками сплеснув. — Ох, які ж гарні квітки! Я таких ще й не бачив. Куди леліям, що там у саду! Леліє, поговори з ними, нехай вони тобі щонебудь розкажуть.

— Ні, Павлусю, вони нічого не розкажуть, вони не можуть говорити, бо неживі.

— Неживі? Як же вони виросли такі гарні, коли неживі? А чому ельфи не сидять в них?

— Ельфи, серденько, не сидять ніколи в таких квітках, бо ці квітки не справжні, вони зроблені, через те не пахнуть і листя мають грубе, а ми не любимо таких квітів і сидіти в них не хочемо, хоч як вони майстерно зроблені.

— То вони зроблені? — якось невесело мовив Павлусь. — А хто ж їх робить, з чого, як?

— А от я тобі покажу, коли хочеш, де їх роблять, — і Лелія знялася вгору з Павлусем, аж на четвертий поверх тої ж самої кам'яниці. Павлусь глянув, бачить, — якась кімната з голими стінами, брудними, серед хати довгий стіл, нічим не накритий, а на столі купа різних шматок, дротів, бавовни, ниток, стоять слоїки з клеєм, в них повстромлювані квачики, в мисочках розпроваджені фарби різні, позолота, і всього того так багато, всюди такий нелад.