Повія - Панас Мирний

— Циндря то вона циндря, а дивіться, яка вродлива дуже, — промовила головиха на ухо секретарш! з суду.

— Що та врода? — одкопиливши губу, одказала та. — Хіба на те, щоб другим на шию вішатися? Чи бачите, як заграє!

— І сраму їй немає, — увернула Книшева жінка. — Рада, що до панича допалася: торохтить, як та порожня бочка. А до нас, небійсь, то й заціпило їй.

Тут саме Пистина Іванівна кликнула нащось Григорія Петровича. Попадя, зоставшися сама, повернулася до жінок.

— Ви не скучаєте? Ми тільки з Григорієм Петровичем і говоримо, Головиха ззирнулася з своїми товаришками.

— Та тільки ж вас і чутно, — прошептала Книшева жінка.

— Ми на вас, серденько, дивлячися, радіємо, — уїдливо промовила секретариха з суду.

— Давайте у хванта грати, — крутнулася попадя.

— Ні за що нам хвататися, — з усмішкою одказала головиха, а її товаришки зареготали.

— Не хочете? — спитала попадя.

— Не хванталися ми змалку, а на старість пізно учитися, — знову промовила головиха.

Попадя закопилила губу і, пройшовшися по гостинній, повернула в хату, де чоловіки у карти грали.

— Бачили, як носом закрутила, — штовхнула секретариха головиху.

— З'їла облизня! — промовила Книшева жінка.

— Мені у хванта грати... — обізвалася головиха і, схилившись набік до секретарихи, закихкала; та, дивлячись на головиху, собі зареготалася. Товсті та круглі, вони, наче кавуни ті, хиталися то на той, то на другий бік, одна одну штовхаючи: широкі їх обличчя від реготу ще більше ширшали, займалися краскою, поливалися слізьми; збоку суха й довгобраза Книшиха, наче довгоноса ворона, дивилася на них і собі якось кисло усміхалася.

Тим часом попадя підійшла до чоловіка.

— Що, везе тобі? — спитала вона, припавши на його плече.

— Ве-е-зе-е! — розтяг той. — Он шлема з'їв. — І зареготався.

— Біда з батюшкою, — обізвався секретар суду, — усіх обіграє.

— Присядьте лишень до мене, чи не принесете щастя, — защебетав Книш, пориваючись подати їй стула. Попадя, подякувавши, сіла.

— Свате, свате, — посварився на Книша секретар з суду, — он сваха дивиться.

— Завидно стало? — одказав Книш, здаючи карти і схиляючись до попаді.

— Жінко! Се ти проти мене? — увернув і піп.

— Я всім щастя принесу, усім, — усміхаючись, торохтіла попадя. Поки карти здавали, пройшло кілька хвилин мовчання. З гостинної тільки доносилося глухе кахикання.

— Бач, наші собі там не дрімають, — обізвався секретар з суду. Попадя повернулась подивитися, хто регоче. В гостинній хихикання стихло. а на порозі вона вздріла Григорія Петровича.

— Будемо й ми в карти грати, — защебетала до нього.

— Хто ж буде?

— Ви, я.

— У віщо?

— У носа.

— Як то — у носа?

— Карти, карти! Давайте карти! — закричала попадя, ускакуючи в гостинну, і усілася біля невеличкого круглого столика.

Григорій Петрович розшукав карти. Швидко мішаючи їх, вона щебетала: "У кого зостануться карти, тому носа бити".

І почала здавати.

Поки здавали, у карти грали, в гостинній було тихо; головиха з секретарихою тільки ззиралися, та Книшева жінка скоса поглядала на них.

— Вийшла, вийшла! — зразу закричала попадя і заплескала в долоні.

— А тепер що? — спитався Григорій Петрович.

— Виставляйте носа! На скількох ви зосталися? Аж на п'ятьох! Носа, носа! — гукала вона.

Він виставив. Вона ухопила п'ять карт і націлилася вдарити. Григорій Петрович увернувся.

— Цур! не увертатися!

— Боляче ж! — замолився він.

— А як я зостануся? Держіть, держіть. Дозволяється тільки картами сторони закрити, а кінчик виставити.

Григорій Петрович, на великий сміх головихи й секретарихи, закрився картами.

— Раз! — скрикнула попадя і вдарила картами по носу. Цілко улучила вона по самому кінчику, аж у нього сльози потекли.

— Ще, ще!.. Аж чотири рази, — кричала вона, заливаючись реготом, Григорій Петрович, пом'явшись, покорився.

— Два, — промовила вона тихо і злегка зачепила картами. Втрете ще легше; а напослідок — він не розібрав, чи то вона картами вдарила, чи тендітними пальчиками злегка доторкнулася, неначе ущипнула.

Він тільки запримітив, що якась нетерпляча ураза пробігла по її веселому личку.

— Не буде ж і вам пощади! — скрикнув він, здаючи карти. За другим разом зосталася вона, та ще аж на десяти картах.

— Носа! — гука, наче люто, жартуючи, Григорій Петрович. Двома картами заслонилася вона, виставляючи свій трохи кирпатенький кінчик носа.

— Раз! — гукнув Григорій Петрович і замахнувся. Метко вона затулилася, — карти ударилися об карти.

— А уговор? — спитався він з докором.

— Уже раз, — защебетала вона, — уже раз. В тому-то й сила, щоб уцілити.

— Ну, держіть... Два!

— Ой боляче! — скрикнула вона і мерщій потерла носа. Невеличка смужечка зачервоніла на кінчику.

— А мені не боляче було? — спитав він і знов замахнувся.

— Три! — і промахнувся. — Чотири!.. — гукав далі.

— Григорій Петрович! — окликнула його Пистина Іванівна з другої хати, Він озирнувся... У гостинній тільки він з попадею був, та на порозі дітськоі стояла Пистина Іванівна.

— Оставте, — промовила тихо Пистина Іванівна, як він підійшов до неї.

— Останні дарую... — сказав він, вертаючись до попаді, складаючи карти. Попадя пильно глянула на нього.

— Тим не хочеться? — тихенько спитала, мотнувши головою на дітську, Звідки доносився голос головихи: "І завели! Ще носи поодбивають... Тільки їх і чутно".

Григорій Петрович озирнувся. Пистини Іванівни вже не було. Він кивнув головою.

— У-у, подлі! — прошептала попадя і зломила пальці; наче один, разом вони хруснули в неї.

Цілий вечір після того вона була смутна, мовчазна.

Після закуски, як прийшлося хлиснути вина, вона тільки розбалакалася. Хтось з чоловіків завів був пісню.