Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде - Вікторія Ковзун

– Вони не залишили вибору.

– Кого ти дуриш?.. Ти б голими руками повиламував їх шаблі та пов’язав усіх, як цуциків!

– Леоне, ти ж, як ніхто знаєш, які в мене стосунки з бандитами і як вони змінюються, коли я згадую Санчеса.

– Санчес Санчесом, але зараз ми сидимо у прекрасної дами, а я не чую жодної поезії, жодної метафори й жодної в’язки захмарних епітетів. Ти п’єш її чудовий сік, і, замість реготу з героїчних випробувань, я чую тільки стогони й ниття. Ти завжди сміявся в очі небезпекам та випробуванням, а зараз не можеш навіть посміхнутись. І знаєш що? – блиснули зелені очі. – Це все через неї.

– Леоне… – зашипів погрозливо.

– Так, це дівчисько зачепило тебе! Ця відьмочка з приворотами припала тобі до живого, а ти ніяк її не можеш забути! А треба забути. От уяви, наприклад, що вона готує так само, як…

– Закрийся.

– Що закрийся? Що закрийся?!

– Ми не будемо говорити на цю тему. То як там Санчес? Ти його вистежив?

– А ти сумнівався? – пирхнув обурено. – День тому його бачили під Кінас-Торілем. Він прямує на південь.

Мовчанка.

– Щось сеньйори довго не видно, – аж припіднявся з-за столу.

– Слухай… – знову почав щось тягуче. – Коли я шукав інформацію про того покидька… В цілому, я не знаю, навіщо я це зробив, але я зробив. Я подивився на оголошення про розшук, і до злочинного світу нашого королівства затесалась новенька. Приваблива сеньйорита із поважної родини. Я чесно не знаю, навіщо я притягнув це оголошення сюди…

– Дай, – а голос чомусь, як не свій.

– Та це дурниці… Взагалі малоймовірне припущення! – знехотя передав скручений аркуш.

Та щойно погляд зустрівся з портретом, як те оголошення випало з рук.

***

Я скрикнула і прокинулась. Бо мені приснився він. І він шепотів: «Чому ти не прийшла?» А позаду рубались кормунгундці й селестійці, багряніла кров і каркали круки… А він стояв, увесь такий світлий і чистий, і дивився мені прямо у вічі. А потім сказав: «Ненавиджу злочинців. Навіщо ти погубила служницю?»

І я закричала. Бо не я вбила Марту! Бо не моя рука погубила людину, що єдина любила мене в цілому світі! Бо не я мала втікати за край світу і лякатися найменшого…

«Так, стоп, – стрепенулася я. – А де я взагалі?!»

Що я тут роблю? Невже я в Кеталі? Яким вітром мене сюди занесло?

Крізь нечіткі спогади вчорашньої колотнечі пробилась картина вбитого Хуртовинини – і я все згадала.

Різке тремтіння пронизало тіло. О, що діялось вчора! Яке страшне видиво постало перед очі… Але ж не настільки, щоб взяти і змусити мене втекти назад до Кеталю!

І тут понеслось: «Яка ж я слабка! Яка боягузка! Нещастя ходяче! Героїня пропаща! Побачити кількох загиблих із патичками в горлянках — і драла?!»

Самокопання продовжувалось добрих пів години. Зрештою знайшлись аргументи й на захист: все життя я жила за мурами маєтку, зачитувалась казками й романами, не бачила справжнього горя, не вірила у підлість та кривду… А це побачила справжню різню! То як же я мала реагувати на крах усіх своїх переконань?

«Ну, гаразд, – заспокоїлась совість. – Але щоб більше без фокусів!»

Отже, у цьому бою мені завдали поразки, та війни не програно, доки не зіграно останнього бою. Тому я мушу повернутись і довести задумане до кінця. Першого разу побачене загнало мене в шок. Але це тільки тому, що я не очікувала такого! А тепер я знаю, що на мене чекатиме. Від цього не втечеш! З цим потрібно тільки боротись. А як злякаюсь боротьби за власне щастя… то я не варта щастя.

Тепер мені слід повернутися до Селестії — уже з досвідом! — і довершити почате. В думках промайнуло: «Аякже! Батьки двадцять років кордон пройти намагались і не вийшло в них нічого, а от для тебе ця незручність — раз плюнути! Першого разу тобі просто по-ща-сти-ло».

Ну, гаразд… до цього повернемось потім. А зараз я що робитиму? А складатиму план. Бо, що виходить без продуманого плану дій, ми уже бачили.

Припустимо, що в мене вийшло повторно пробратися до Селестії. Що я там робитиму? До того ж найбільше мене цікавить, що я робитиму, коли мене перестріне хтось з людей сеньйори Сандоваль та оголить свою шаблю…

А оборонятимусь! Правильно: скільки можна тікати? Мені вже остогидли ці погоні та втечі! Бо твердо впевнена: мій батько… не втікав би.

Отже, наявні у мене навички самооборони: ломакою по голові, «фас» Опалом, ще дротики з трубкою додались. Правда, дротики – не зовсім досконало… І навіть разом виходить замало.

«Е, та в мене ж зараз лук за спиною! – підскочила я. – А я-то думаю, що мені так муляє…»

Опал лежав на безпечній відстані та дивився скептично: «Ой, не до добра це, не до добра…»

А я стояла за десять метрів від чудового деревця і сподівалась, що навчитися стріляти — не так уже й проблематично.

Цікаво, а батьки були б не проти, щоб їхня донька-принцеса такими справами займалася? А якщо ще послухатися поради мого «таємничого незнайомця» (незрозуміле мрійливо-печально-тремтливе зітхання вирвалось з грудей) і надбати собі шпагу…