Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде - Вікторія Ковзун

Вартові біля шатра не стояли мовчки.

– Хто – Косий?! – вигукнув один. – Не може бути!

– Та ти поглянь! Це ж вилитий він! – махав якимось аркушем у руках.

– Та ну! Та не вірю! – присвічував смолоскипом.

– Та ж подивись: і ніс гачком, і очі, як в джарайця якогось.

– А щоб його! Точно він! – аж підніс руку до голови. – «Антуан де-Пюші» написано. Солідно так… Нізащо б на нього не подумав!

– Ага-ага. Таке страшне – і таке солідне!

– А знав же я, що нічого з нього путнього не вийде… Ще як тільки він до нас служити набився, одразу знав.

– Та ні, коли на складі перша курка пропала! – зареготав другий.

– Ха-ха! Та коли він свої бридні про громи почав розказувати! – зареготали обидва.

– Ой, я не можу! Ну, ти пам’ятаєш? «Я біжу на нього зі шпагою – а в нього в руках срібна палка. Я вже замахуюсь, добиваю – а тут, як гримне, як бахне, як блисне! Вуха заклало, очі засліпило, з ніг збило… І досі в животі маленький круглий шрам. Ну, ви бачите? Бачите? З того часу і знаю, що найстрашніша зброя на світі – пекельні громи!» – пародіював чийсь голос.

– Ой, ну його й заносило! Сил просто нема! – заливався перший. – Познаходив собі громи! Це скільки випити треба, щоб таке ввижатися почало!..

А другий враз виструнчився і мовив пафосним голосом:

– А все-таки, кожен патріот знає, що найбільш швидкісна зброя на світі – королівська баліста останнього випуску.

– О, так. Підтримую, цілковито підтримую.

Обидва знову зареготали. А я тихенько конала в кущах і досі не знала, висовуватися мені чи ні…

– Та гаразд. Показуй, хто там далі.

– Та-а-ак… – витягнув ще один аркуш.

– Ой, матінко! Яке воно скорчене і страшне! – одразу заволав другий.

– І це таке вже два роки зловити не можуть?! Чесно, мені соромно за побратимів!

«Емм… зловити, побратими… – напружилась я. – Це ж не те, що я думаю? Правда?»

– Та це капець просто, – висмикнув аркуш і дістав якийсь інший.

– Опа-опа! А це що за краля?

– А щоб його! Яка німфа! – підхопив інший.

– Ага, чергова німфа, яка виявляється кошмарною відьмою, – сплюнув перший.

– І чого таких лапочок в такі злочини тягне?.. Зустрів би – ніколи б не подумав!

– Ах, я вже уявив той нелегкий та болісний вибір, який доведеться зробити між полиском її чарівних очей і тисячею золотих за її прекрасну голівку… А як хоч звати її? – я завмерла у терпкому очікуванні.

– Ізабель Лефевр, – недбало кинув вартовий, і мені перехопило подих.

Ні, ні, ні! Ну, за що?! Ну, чому?! Чому саме до них привела мене доля?! Чому не до простих і добродушних селян, що завжди раді помогти нужденному в біді? Чому не до знайомого лісника, який нещодавно мене прихистив?..

Доле проклята, скільки можна знущатися?!

Я простогнала. Смолоскип в руці вартового освітив його одіж, і я помітила на ній королівський знак Кеталю: «служителі закону», охоронці спокою в нашому королівстві.

Ще однієї такої подорожі я вже не витримаю! Або не знайду порятунку взагалі… або знайду його тут!

Просити у них допомоги — самогубство. У двох мигтить мій портрет із заявою винагороди в тисячу золотих, тому сподіватися на те, що мене не впізнають, або на людську доброту — справа марна…

А чому вони так стережуть те шатро? Схоже, там щось цінне! Може… їжа? Згідна, здогад дивний… Але чом би й ні? Якщо люди в королівстві голодують, то їжа — річ дуже цінна. Тільки ж від кого її стерегти в цій лісовій хащі?.. А може… ліки?

Взагалі, нема чому дивуватися з моїх здогадів: єдине, чого зараз прагнуло моє створіння — це їжі та ліків від зміїної отрути. Тож цілком ясно, чому саме їх я сподівалась зустріти в шатрі… А згадка про «сподівалась зустріти в шатрі» гарно свідчить про мій намір — чимшвидше там побувати!

Руки давно стискали трубку й дротик, та була серйозна заковика: вартових на посту двоє. Як зніму одного, то другий встигне забити тривогу… Що ж робити? Ну, не стоятимуть же вони там вічно!

Я тихо застогнала. Ще трохи… і я не витримаю. Знову цей час проти мене!

У вартових якраз закінчились аркуші.

– Смолоскип догорає, – сказав один. – Який вже раз намахали! А так же божилися, що ця модель витримує удвічі більше!

– Так-так… немає правди в цьому світі! – підтримав другий і закректав. – От тобі спину не ломить, як так довго стояти? – простогнав, присідаючи.

– Ні, вона в мене тренована. Я раніше по всьому селищі такі тренінги проводив.

– Ого… А я, до того як сюди потрапив, астрономом був, – звів погляд на небо (хмари саме розійшлися).

Я напружилась і приготувалась до пострілу: ціль сиділа на землі, тому при відключці їй не доведеться падати, привертаючи увагу.