Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде - Вікторія Ковзун
А зі сходу одна за одною котили ворожі лави, і щораз на місце вбитого товариша ставав хтось із них. А місце убитого партизана… замінити було нікому. Та враз серед усіх цих криків, стогонів і скреготу убивчого металу прогримів знайомий владний голос, від якого ще більше мурашок загуляло по спині:
– Назад, мої леви!
Не впізнати Аннету Сандоваль було неможливо. Кормунгундці відступили до східного боку поселення.
– Що задумала ця бестія?! – рикнув Клин, до якого ми саме наблизились.
Коли останній супротивник збився до купи на сході, яскравою плямою виділилась вершниця на білому коні.
– Сердешні ви мої, – рознісся довкола її зміїний голос, – невже вам так важко присягнути мені на вірність?
Клин витер кров з лиця та сплюнув на землю.
– Ви ж бачите, що вашу битву програно наперед, – продовжувала вона. – Навіщо ці жертви? Присягніть мені на вірність – і, бачить Альтарр, я прощу вам усі ваші гріхи предо мною!
– Ніколи! – вигукнув Клин та вийшов з укриття. – Альтарр мені свідок, до кінця життя ми будемо вірними тільки істинному правителю Селестії — королю Леандро!
Аннета Сандоваль вибухнула сміхом.
– Як же мило! Що ж, тоді вірності твоїй залишилось не так вже й довго — ніхто не кликатиме Тіккаса, якщо зараз ти робиш останні подихи на цій землі! – сеньйора Сандоваль зробила коротку паузу. – Даю вам останній шанс. Або ви присягнете мені на вірність, або помрете собачою смертю!
Але сталось непередбачуване.
– Ну, це ми ще подивимось! – долинув сильний голос, і кожен обернувся на ці викличні слова.
– Іскра! – вигукнув Клин.
З лісової хащі показалась лава вимуштруваних вершників. Усі один в один богатирі, вони гарцювали на конях та рішуче дивились у ворожий стрій. І виділявся серед них один — уже немолодий, та досі сильний, із лукавою посмішкою на устах — по якому одразу було ясно, кому належали сміливі слова.
Іскра високо над головою здійняв шаблю та вигукнув могутнім голосом:
– До бою, вбережи нас Альтарр!
– Слава Альтарру! Сеттвас благослови! – відгукнулось йому звідусіль, і славне воїнство посунуло до бою.
Поранені партизанські бійці немов зцілились і з новими силами кинулися захищати те, за що готові були покласти життя. Клин знову змахнув свою кров, Вишка знову перехопив свою шаблю зручніше, десятки ледве живих воїнів відчули спрагу до життя, щоб тільки покінчити із ним остаточно… А про мене всі забули.
І та миттєва радість, викликана переламом бою одразу згасла, щойно пробилось усвідомлення того, що зараз буде. Різанина, кров, передсмертні крики, сотні убитих і каркання круків над їх головами… Я позадкувала від лінії битви. Перед очима знову постала картина убитого Хуртовини. Намагаючись позбутися нестерпного видіння, я часто закліпала і повела очима навкруги. А навкруги… валялись одні непорушні тіла.
Сотні нескрикнутих криків затиснуло в горлі – я знову перестала тямити себе від жаху. Усе всередині заціпеніло, та я, не зупиняючись, задкувала у різних напрямках, що змінювались залежно від того, з якого боку стрічалася кошмарніша картина…
І лише знайоме іржання вивело мене з цього пекельного стану. Я стрепенулась, озирнулась і поглядом зустрілась з Опаловими очима. Ну, нарешті знайшла місце, куди можна дивитись без остраху!
Сама не своя, я направилась до свого єдиного друга.
«Тікати! Тікати! – гриміло в голові. – Брати Опала і тікати з цього страшного місця!»
Аж тут позаду — де проходила лінія бою — пролунав несамовито голосний та розпачливий крик, і я зірвалася на біг. Задерев’янілі пальці досі стискали лук, тож, не думаючи, закинула його за плече. Сідати на Опала верхи було б мукою для нього, тож я лише узяла його за повіддя та кинулася геть із поселення.
Ми просто неслися хащами. Я не шукала стежок: «На захід! До рідного Кеталю! – бамкало в голові. – Там не воюють! Там не валяються купами… нічого там не валяється купами! Найгірше, що там можна стріти — це сеньйора Лефевр, що й нігтя не варта сеньйори Сандоваль!..» А також: «Навіщо?! Навіщо я сюди сунулась?!» Та загалом думки зводились до нестямного «Тікати! Тікати!..»
Урешті-решт стих вдалині останній відгомін бою, і певний час я мчалась у тиші. А тиша видавалась оманою, постійно ввижалися якісь переслідувачі… Та хоч би як багато сил не додав мені страх, я не могла втікати так вічно – і, знемігшись, повалилася ниць. Мені враз стало так боляче…
Люди! Що ж ви робите?! Що ж ви коїте?! Невже людське життя нічого не варте?! Невже шмат землі та крихта влади коштовніші людської душі?! Невже… невже…
«А я ж просто хотіла знайти батьків!..» – заливалась сльозами.
Яка ж я слабка… яка полохлива! А скільки впевненості мала, що крізь вогонь і воду пройду, аби возз’єднатись з сім’єю! І вже перше випробування валить мене з ніг? Ні, я туди не повернусь! Нізащо! Ніколи!
«Я хочу назад до Кеталю!!!» – визначила єдину мету мого теперішнього існування.
Тож, хилитаючись, я зіп’ялась на ноги, узяла Опала за повіддя і знову рушила вперед — повільно, трусячись і тремтячи. Та враз… попереду почувся голос. Я завмерла. По тому долинув ще один. І все — два чоловічих голоси.
