Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде - Вікторія Ковзун

– Та це найсучасніша модель зв’язку та сповіщення між сторожовими базами чи розрізненими загонами!

– О-о-о…

– А що, сильно привертає увагу? – серйозно спитав Клин.

– Та не дуже, але трохи є… Але все-таки не дуже, бо хтозна – може, ваші сови таки вдень пугукають!

– Правильна позиція, – схвалив Гільберт. – Наші сови – наші правила!

А язик понесло на наступне запитання:

– Альтарри, Еглірри, Деймілі… – почав він.

– Дейрілль, ти хотіла сказати, а не Дейміль, – усміхнено перепинив мене Вишка.

– Ти хотіла спитати, чого вони за всіма стежать, усміхаються, підвозять чи напоумляють? – кинув Клин.

– Звідки ви… – здивувалась я. (наївна особа щиро вірила, що перша ставить це запитання)

– Та я їх всіх так задовбав своїми розпитуваннями перший тиждень, як в партизани набився, – реготнув Гільберт.

– Селестійська ідеологія, – сказав Клин. – Кожен селестієць вірить, що першими мешканцями нашого краю були не просто люди. Давні легенди говорять, що це була Вищі, які спустилися з Неба і вирішили оселитися між наших земель. А що всі вони володіли могутніми силами, то кожен обрав собі людську чесноту, якій буде покровителем і яку нестиме у світ.

– Не тільки чесноту… – глухо докинув Хуртовина.

– Альтарр, наприклад – слава йому навіки! – саме уособлення чого вищого, незгасимого світла, наш захист та оберіг, – продовжував Клин. – Він все бачить, все чує і завжди боронить тих, в чиїх серцях б’ється віра. Еглірра – уособлення долі, людського шляху, усіх його перипетій та випробувань. Дейрілль – доброта й милосердя, Мінарільт – наполегливість, Адвельмер – чистота, Найтара – надія, Теннеріс – справедливість…

– Теннеріс? – стрепенулася я. Здається, чула це ім’я, коли розвідувала обстановку до того, як увійти.

– О, це окрема історія… – протягнув Хуртовина.

– Еге ж, ми завжди з трепетом згадуємо його ім’я, – долучилася Меріен.

– А більшість, то з чистим жахом, – хмикнув Клин.

– Якщо порівнювати зі всіма іншими, – нагнувся до мене Гільберт, – то їм селестійці тільки храмів понаставляли, а тут ідеологія дійшла до фізичного втілення.

– Ти знову кпинишся??? – небезпечно припіднявся Клин.

– В жодному разі, пане командире! – хлопець аж вирівнявся по струнці. «Пан командир» тільки закотив очі. – Чесно кажучи, – це вже до мене, – я й сам довго звикнути не міг, але повір мені на слово: якщо вже хтось згадує Вищих, то це не просто слова.

– З усього сказаного цим неуком, – осудливо глянув Клин, – можу повторити тільки те, що більшість Вищих витає над присвяченими їм храмами, а Теннеріс поширює владу на печери. Ми їх так і звемо: печери Теннеріса. Вони, до речі, зовсім недалеко – всього два дні ходу.

– І що в них такого особливого?

– А те, що віддання на волю Теннеріса – одна з найстрашніших кар Селестії, – мовила Меріен.

– Ну, не скажи, – пирхнув Клин. – Є ж іще… – хотів навести приклад, але Меріен так переконливо на нього подивилась, що думку він не продовжив. – Річ у тому, що це не зовсім і кара, а скоріше – різновид самого правосуддя. Коли місцевий суддя не може вирішити, винен чи не винен підсудний, він віддає цю справу на розгляд королю. Якщо ж і він не може ухвалити вирок – підсудного віддають на волю Теннеріса.

– Замуровують в його печерах, тобто, – простодушно кинув Гільберт.

Я ледь не поперхнулась.

«Що?! Замуровують?! На смерть замуровують?!» – здавило впоперек горла.

«Збираємо манатки й валимо звідси», – ухвалила одразу.

– Та ми не такі варвари, як ти подумала! – спохватився Марко Клин.

«А, ще гірші?..» – уява підготувала можливі картинки.

– Це не смертна кара, це визначення вини чи безвинності. Печери Теннеріса – це система незліченних тунелів чи просто печер. Деякі ходи перетинаються, деякі виводять на поверхню…

– А з деяких чується страхітливе ревіння, – сказав Хуртовина. – Ми віримо, що це сам Теннеріс обходить свої володіння.

– Ага, вони його у вигляді мінотавра уявляють, – шепнув Гільберт.

– Тож підсудного замуровують в одній із печер і чекають, – продовжив Клин. Він говорив це так просто, ніби сам не чув, що говорив. – Якщо хід виводив на поверхню, і підсудний вибрався – значить невинний. Якщо печера була глуха чи вивела його… – зиркнув на Гільберта. – … на лютого мінотавра – Теннеріс ухвалив свій вирок. А воля Теннеріса для нас священна.

Я промовчала. Краще їм не чути моїх вражень. У перший же день ополчити проти себе всіх віруючих Селестії – погана ідея.

– Отже… ще якісь запитання будуть?

Основні запитання: «Може, варвари не такі й дикі були?!», «Це як головою поїхати треба?!» чи «Ви поголовно всі ненормальні?!» я також вирішила не озвучувати. Натомість пройшлася поглядом по хатині. Ух, які віконниці! – вирівнюємо дихання раз… Ух, які лавочки! – вирівнюємо дихання два… Ух, які… які… стіни які! – вирівнюємо дихання три…