Повія - Панас Мирний

Христя помилувалася ного молодим личком, таким задуманим і таким ясним, білими тендітними руками, карими очицями, чорними бровенятами і, помилувавшись, подумала: "От і неволить свої молоді літа над такою роботою!"

— Христе! Христе! — донеслося до неї з кухні. Вона, як опарена, скочила — побігла.

— Виймай жарке та давай. Вони і до світу не скінчать. Хай стоїть перед ними, і холодне поїдять, як захотять, — гнівно сказала Пистина Іванівна. — Бо я спати хочу, — додала.

Христя забрала страву і однесла все у садок.

— Эй ты, красавица! — гукнув на неї Селезньов. — Принеси-ка сюда воды. Христя принесла воду і, становлячи, почула, що щось трімнуло її за стан. Озирнулась — то Селезньов посилав до неї свою довгу руку. Христя зашарілася і в одну мить зникла з-перед їх.

— Эх, скорая! черт возьми! — сказав Селезньов.

— А ви, капітан, по заповіді поступаєте: хай права не знає, що робить ліва, — зареготався Книш.

— Да просто хотелось ущипнуть...

— Не розвращаите моїх слуг, — мовив понуро Антон Петрович.

— Нет, нет... бог с ней!.. Я вист, а вы что? — повертається до Книша.

— Та й я повістую, — одказав Книш.

— Без Двох, — каже Антон Петрович, розкриваючи свої карти.

— Ви, капітан! — гукнув Книш.

— А черт тебя дери с твоей девкой! — скрикнув каштан... І з гущавини роздався нестямний регіт.

Христя, стоячи за бесідкою, нічого не розібрала, об чім вони розмовляли, і тільки ображено прошептала:

— Чортова верства! і сорому йому немає!

— Зачиняй вікна та лягай спати! — сказала їй Пистина Іванівна, коли вона вернулася до хати.

Христя побігла... Кругом хати почувся стук, грюк, гарчання прогоничів.

— А се нащо? — донісся до неї з хати голос квартирантів, коли вона намірилась вікно зачинити, і його біле обличчя показалось у вікні.

— Не треба хіба? — спитала вона.

— Не треба, — одказав він тихо і скрився.

— Пора вже спати! — не знаючи, як і навіщо, гукнула Христя. Обличчя його знову показалося у вікні, освічене тихою усмішкою, Христя

мерщій одскочила й побігла у сіни.

Коли вона лягла, то перед її очима у темній темноті засунених сіней все

стояло біле обличчя і стиха усміхалося до неї... Вона нешвидко заснула,

кидаючись кожен раз, як до неї доносилися викрики товстого капітанового

голосу.