Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде - Вікторія Ковзун

– Та ні, дякую, – і знову всміхнувся. А краще б зав’язував…

– І все-таки це я Вам дякую. Якби не Ви…

– То бідолашний головоріз не відбувся б такими легкими пораненнями, – перебив незнайомець та весело підморгнув, кивнувши на ломаку.

Я голосно втягнула повітря. Скільки часу мені згадуватимуть цей героїчний епізод?.. Ах, а в самого така шпага граційна! Теж мені!

Але тут я задумалась. Прості чорні штани, темний пояс, білосніжна сорочка – не заперечуватиму, що сидить приголомшливо, але в наших реаліях із золоченою шпагою в’яжеться рідко. До таких вишуканих аксесуарів би мундир позолочений або фрак з діамантами, та ніяк така чарівна простота!

Ах, простота і золочена шпага? Несподіваний здогад прорізав свідомість: «Каміль Фонтен?!»

Фінансові проблеми, становище на грані бідності – і вишукана шпага, як єдине, що залишилося з дідових багатств? Приїхав тільки днями та вештається поблизу, щоб повернути маєток? І такий увесь… «рішучий»?

О, ні! Якщо це дійсно Каміль Фонтен, то це жахливо! Тобто, я нічого не маю проти Каміля Фонтена, але тоді йому загрожує велика небезпека! Тоді йому загрожує… «"Люба матуся", – усвідомила з болем. – Головна мафіозі на районі. Монстр. Чудовисько. Навіть не людина…»

– Хто Ви? – вирвалося, як єдине, що має значення.

– Перепрошую? – здивувався хлопець.

– О, пробачте, – знітилась від нестриманості. – Чи не можу я дізнатися ім’я свого рятівника?

– Чому ж, – всміхнувся незнайомець, – звісно, можете! Я щиро переконаний, що Ви взагалі все можете! – а потім тиша.

– І-і-і? – нетерпляче протягнула я.

– Що?

– Ви не розкриєте мені свого інкогніто?

– Я? Ні, – і безневинна посмішка до вух.

– Але ж Ви сказали… – сторопіла я.

– Та я щиро впевнений, що дізнатися Ви можете, – усміхнувся незнайомець. – Колись… через роки… після десятків вилазок та вивертів… перевернувши цілий світ… але точно можете! – і знову невинно всміхнувся.

А я знову втягнула повітря. Та цей красень, виявляється – ще той приколіст!

«Та я таких приколістів…» – зашипіло зсередини.

«Вмліваєш ти від таких приколістів, – перебила реальність. – Змирись!»

– І як же мені Вас величати, таємничий незнайомцю? – з притиском поцікавилась я.

– А продовжуйте величати «таємничим незнайомцем»!

– Що ж, в такому разі й мені доведеться залишитись «таємничою незнайомкою»!

– Думаю, Ви справедливі, – покірно схилився незнайомець. – Самотня дівчина з ломакою — це так таємничо!

І дивні почуття полонили мене… Проте як описати їх? Як?

– До речі, – мовив парубок, – а Ви ніколи не думали придбати собі шпагу? Мені здається, із нею Ви виглядали б куди граційніше, аніж з ломакою!

– Я і шпага?! Та мати вигнала б мене з дому, якби таке побачила!

– У вас така сувора матір? – здивувався незнайомець.

– Та не те слово.

– В будь-якому разі суворість не робить очі всевидющими. Сумніваюсь принаймні, що ця чудова галявина видала б Вас!

– Пф, та ця галявина тим паче! – пирхнула я. – Тут же зовсім недалеч… – і надто пізно я зрозуміла, що вже тикаю пальцем у напрямку маєтку.

Ах, та він же взнав мою адресу!

– Тільки світає, – як ні в чому не бувало, роззирнувся хлопець та переможно усміхнувся. – Вас провести?

– О, ну, що Ви! В жодному разі не хочу Вас обтяжувати, – мовила я.

– О, ну, що Ви! Ніяких незручностей – мені по дорозі.

«По якій ще дорозі?» – запитала б я та скептично оглянула майбутній шлях між кам’янистих схилів і деревного коріння.

– Ви виглядаєте такою виснаженою.

«А ще побитою бандою професіоналів. Я знаю. Не треба нагадувати».

– Та якось вже дійду, – незалежно заявила я.

– Не бачу потреби в гордих муках, – усміхнувся незнайомець і протяжно свиснув. Ах, невже…

Із сутінків виринув шикарний білий жеребець, і я знову отримала проблему «щелепа, ану на місце!» Ця горда постава, виважені рухи, гарячий подих… Точно із братії мого Опала! З веселим іржанням кінь кинувся до хлопця, і той взявся його погладжувати.

– Він трохи дикий і норовливий… – протягнув незнайомець. (о так, природжене бажання прибити так просто в очах не сховаєш)

– Чисте янголятко, – оцінила на око, і хлопець підвів здивований погляд. – Не вірите, що я розбираюсь???

– То це Ви так на диких скачках? – пролунало припущення, і мені знову закортіло провалитись під землю від усвідомлення свого зовнішнього вигляду. – Ой, та не ображайтеся так! Я жартую!

– Ви кпинитесь. Безсоромно кпинитесь, – уточнила я.

– Уклінно прошу пробачення, – глузливо схилився «таємничий незнайомець». А потім застрибнув на жеребця і виставив руку. – Прошу!