Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде - Вікторія Ковзун

– І що?

– На жаль, він не вижив, – відчеканив парубок, і я затулила рот рукою, щоб не закричати.

Сеньйора і бровою не повела. Як читала якісь папери за письмовим столом, так і продовжила.

– Дуже шкода, – байдуже мовила вона. – Втрачаєш хватку, Торнтоне.

А мною заволодівав жах…

– Простіть, сеньйоро! Я виправлюсь, – змолився парубок.

– Я вірю, – максимально тепло всміхнулась сеньйора. – Ще щось?

– На жаль, – кивнув парубок.

– Жаль? У нашій справі? – сеньйора звела брову. – Торнтоне, тобі не здається, що ти забагато йому дозволяєш?

– О…

– Годі, – обірвала сеньйора. – Так в чому справа?

– Сеньйоро, Ви пам’ятаєте, як Вам вдалося заволодіти цим маєтком?

– Ще б тут забути, – хмикнула та. – Філіп врятував життя якійсь вискочці, і самотній старигань переписав на нього всі статки.

– Так-от день тому, сеньйоро, об’явився деякий Каміль Фонтен, що стверджує, ніби являється законним нащадком того, кому раніше належав цей маєток, – повів парубок. – Цей вискочка на грані бідності, а від колишніх багатств у нього тільки шпага й залишилась, тому він на все готовий, щоб повернути втрачений спадок. І коли мені пощастило його перестріти, вигляд у нього був більш ніж рішучий…

– Каміль Фонтен… – смакуючи, повторила сеньйора. – Гарне ім’я. Шкода, що завтра воно уже нікому не належатиме! – дійшла висновку, і я ледве стримала стогін.

– Аякже, сеньйоро! То… з фантазією?

– Аякже, Торнтоне! – посміхнулась сеньйора. – Я так розумію, це все?

– Так, сеньйоро.

– Можеш іти, – милостиво дозволила вона. Торнтон вклонився та вийшов з кімнати.

А я так і боялась поворухнутись, щоб не привернути уваги «любої матусі»… боялась дихнути, щоб коливання повітря не торкнулось кошмарної особи внизу. Мій світ помалу перевертався і тріщав по швах.

Тим часом сеньйора Лефевр продовжувала перебирати папери на столі й навіть мугикала безтурботну мелодію. Аж раптом у двері кабінету загриміли, і, не чекаючи запрошення, хтось увірвався всередину.

– Лікарю Палмер? – звела брови сеньйора. А в вухах ще стояв скрипучий звук від зірваної дверної петлі…

– Ви — монстр! – несамовито вигукнув Палмер.

Знайомі риси спотворила лють. Я добре знала цього чоловіка, бо він лікував мого батька – та зараз його було не впізнати. Волосся розтріпане, очі в вогні, ледь не задихався…

– Я знаю, що Ви змусили його зробити! – кричав він. – Ви – просто монстр! Ви – вбивця! І Ви зробили вбивцю з мого рідного сина!

Сеньйора Лефевр незворушно сиділа за столом, і лиш легка нотка незадоволення на її лиці — усе, до чого призвела палка тирада.

– Гаразд, я, – продовжував Палмер, – я згрішив, я піддався, наважився на такий вчинок заради мішечка з золотом, що зараз каюсь і мордуюсь щохвилини! Але мій син!.. Він ще такий юний! А Ви… Ви… Я не дам Вам його погубити!

– Лікарю Палмер, – холодно повела сеньйора Лефевр, – я нічого не змушувала Вашого сина проти його волі. І якщо він вирішив погубити власне життя, то не я тому причина.

– О, ні, сеньйоро! Мовчіть — хіба мені не знати, які брехливі ваші уста? Ви – монстр! Ви — чудовисько! Але Ви більше не зможете зашкодити моєму хлопчику! Сьогодні ж Торнтон припиняє на вас працювати!

– Це неможливо, лікарю Палмер, – відповіла сеньйора. – Якщо я підпускаю когось настільки близько, то відійти він не зможе ніколи.

– Ні, – прошипів той. – Або Ви відпустите нас з миром, або я Вас знищу! – і так він глянув на сеньйору, що навіть вона здригнулась. – Як думаєте, що станеться, коли увесь Кеталь дізнається, як овдовіла знаменита сеньйора Лефевр?

«Що? Про що він говорить?» – здригнулася я.

– Так, цей світ розірве Вас на шматки, – продовжував Палмер, – коли дізнається, що покійний чоловік Ваш не був смертельно хворим, – якась рука здавила впоперек горла, – що Вам були відомі ліки, але чоловік Вам набрид, тож Ви просто дозволили йому померти!

У мене запаморочилось в голові. Світ перевернувся, а серце ридало, душа розривалась, пекучі сльози палили зсередини, та незрима сила не випускала їх назовні.

– Ви мені погрожуєте? Певно, Ви забуваєте, що Ви – мій головний співучасник! – сеньйора аж встала з-за столу. Це був перший раз, коли я побачила, що вона втратила контроль.

– О, ні: я це прекрасно усвідомлюю. Та мені й життя за сина покласти не шкода, аби він не пішов моїми стопами!

– Ви — дурень, – сеньйора взяла себе в руки та повела звичним тоном. – Знаючи з ким маєте справу, Ви прийшли у саме моє кодло і погрожуєте мені.

Лікар зблід – я побачила це, хоч все пливло мені перед очима.

– Вам не вийти звідси живим, – чарівно усміхнулась сеньйора.

Аж тут мене смикнуло, я помчалась із кімнати – і байдуже на те, що мене точно почули. Сльози вирвались на волю, і ридання відбилось від стін. А темрява згущалась, наступала звідусіль, і я не бачила куди біжу… Не бачила, не думала – і не хотіла думати.