Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде - Вікторія Ковзун
– І Ви дійсно думаєте, що «справжня дворянка» може дозволити собі таку неприпустиму близькість з незнайомим чоловіком? – видала, як завчений монолог.
– При всій повазі, – протягнув парубок, – та на яку «справжню дворянку» Ви зараз можете претендувати?
Добив. От чесно. Як так можна? Хіба подерта парчева сукня й елегантна ломака в руках – це такий вже серйозний проступок?..
– Рука скоро заніміє, – підморгнув мені хлопець. – Не треба так знущатись.
– Заслужили, – фиркнула я.
– За порятунок? – здивувався «таємничий незнайомець».
– За кпини!
– А порятунок?
– Сама би впоралась! Самі ж визнали!
– Та це я теж жартував.
– Що-о?
Та тут хлопець різко зрушив коня, і я не встигла дообурюватись. Леле, а що я роблю в його обіймах? Як я сюди потрапила?!
– Не чую Вашого чарівного голосу, – пролунало біля вуха. – Невже дух сперло?
– Оце від такої дитячої швидкості? – пирхнула я. – Ще б на поні покатали!
А проте, я злякалася сама себе. Бо сама не розуміла, що роблю. І навіщо я йому грублю.
– От нічим Вас не вразиш! Аж нецікаво! – вигукнув хлопець.
«О-о-о, бачив би ти зараз моє вражене обличчя…» – подумала я.
А мене дійсно пройняв страх. Від безлічі незнайомих почуттів, що нахлинули нізвідки. Це дивне тепло, що надходить від нього… ці сильні руки так близько… цей гарячий подих на моїй щоці… і дивне почуття безпеки. Ніби цілий світ не страшний! Ніби женешся на шаленій швидкості й зовсім не боїшся впасти. І водночас… цей незрозумілий страх поворухнутись, обернутись, дихнути. Ще раз побачити його очі. Боязнь у них потонути…
– Сеньйорито, Ви ще живі? – з награним переляком поцікавився хлопець. – Цілих дві хвилини – і жодної шпильки!
А я знову вслухалася в оксамитовий голос – і знову втратила дар мови.
– Не лякайте мене. Я серйозно.
– Все гаразд, – видавила я.
– Наслідки пережитого шоку?
– «Шоку»? Це Ви про те нещастя із ножиком? – пирхнула я. Самій дивно, та подія не справила якихось надзвичайних вражень.
– Та Ви говорите просто, як експерт в подібних справах! – кинув хлопець. – І часто такі свавілля зустрічаються? Я чув, Кеталь став справжнім пристановищем для розбійників та головорізів.
– Ой, і кого Ви про це питаєте! Я нічим, крім казок, не цікавлюсь!
– Справді?
– Я чую засудження у Вашому тоні?
– В жодному разі! Як на те пішло, то я сам – мрійник ще той.
«Це не мрійник. Це мрія», – тенькнуло зсередини. І я вкотре злякалась. Бо ніколи так довго не думала про хлопця. Бо ніколи не вмлівала від гарячого погляду. Бо ніколи ще серце не билося швидше від чиєїсь присутності…
«Годі! – спохватилася я. – Краще думати про щось інше, бо дурниці всякі в голову лізуть».
– І про що ж Ви мрієте? – запитала раптово.
Та відповіді довго не було, і я необачно обернулась. Дуже необачно. Ніби забула, хто сидить позаду. І які в нього очі. І як вони затягують в безодню…
– Боюся, в амплуа «таємничого незнайомця» не входить звичка розкривати свої таємниці, – посміхнувся хлопець.
– Який же Ви нестерпний! – вигукнула я та відвернулась. Не від обурення – просто щоб очі перестали затягувати.
І тут – перехрестя. До міста і до маєтку. Невже? Так швидко!
– Вам куди? – почула невинне запитання.
– А Вам до міста? – моя ініціатива, віддай і не сперечайся.
– Так, – хм, щось швидко здався.
– Тоді розходимось.
І тут мене всю пронизало бажання вчепитися в нього мертвою хваткою і ніколи в житті не розходитись. Дивне створіння – жінка! Спочатку вона вмліває від одного його погляду й не може мовити слова, а потім всіма силами намагається віднадити від тієї абсурдної думки, що він міг їй сподобатись – і владно обриває зустріч, коли сама готова повиснути у нього на шиї, тонучи в океані ніжності…
Та чи могла я сподіватись, що моє захоплення було взаємним?
«Та він тебе завтра й не згадає! – твердило єство. – Хоча ні: точно згадає. А все тому, що такий мальовничий вигляд з очима вампіра забувається рідко!»
І серце полонила якась гіркота. Він зникне і більше ніколи не з’явиться, моя ефемерна мрія розтане у млі…
– Так швидко? – здивувався «таємничий незнайомець». – Не хочете, щоб я підвіз Вас під прекрасний поріг?
– Ні! – надто емоційно вирвалось в мене. Категоричне «ні!», бо в жодному разі не можна показувати Іветті щось, що вона може відібрати!
– То я настільки недостойний, щоб просто пустити мене на поріг? – глумливо обізвався хлопець. – Не чекав такої відкритої зневаги! От дійсно не чекав!
