Повія - Панас Мирний

Христя якомога поспішала. Мерзла, голодувала, підбивалася... Там перегріється, там Христа ради випросе попоїсти, там перепочине — і знову йде.

На п'ятий день добилася до N. Зизйомі місця, улиці, котрі міряли її босі ноги, хати, де вона жила, — все-все нагадало їй давне. Он Загнибідина хата — і досі пустує, валиться. Там вона уперше побачила людську неправду, уперше дозналася і горя, і напасті. Звідти почалося її лихо... А он і та хата, де Рубець жив. Яка була, така і досі е, як стояла, так і стоїть. І те вікно, у котре вона уперше побачила Проценка. Там, за тим вікном, була її перша радість і перша мука. Звідти вона зробила той перший ступінь на слизький шлях, котрий тепер веде її... куди і наздо? Вона зна, що в Мар'янівку, а нащо — ніхто не вгадає. Що судиться, те й буде!

На самому краю міста у кривобоку хатину вона упрохалася підночувати, щоб на завтра, чуть світ уставши, потягти на Мар'янівку. їй уже почувся і гар диму її, убачалися криві улиці, знайомі люди. Чи живий там ще Супруненко, чи доїхала його Ївга? А Федір, Горпина? Здори... до їх би поки що упрохатися, та запаніли вони. Не піду до їх. Де то тепер Кирило з Оришкою? Вона таки у його відьма, і люди кажуть, що вона така. Та чого люди? Хіба і мені не напророкувала Оришка сього лиха... Тоді ж, у Федора як були... Сміялись чогось. А вона: "Не смійся, не смійся, тебе лихо жде". Як ув око вліпила! З того часу все пішло — як з гори посунулося...

До самого білого ранку Христя не спала, перегадуючи всяку всячину за Мар'янівку, не минаючи і самого малого випадку. Любі їй спомини і разом гіркі, їй прийшла невесела думка: що тепер вона застане, що стріне її там?

По знайомому шляху пустилася Христя додому. Покрите хмарами сонце на сей день вибилося з неволі, червоно піднялося з-за гори і, блискуче та ясне, поплило по чистому небі. Світ його, падаючи на білий сніг, відбивався, двоївся, троївся, піднімався вгору, падав знову на землю. Його було такого багато, що аж дивитися боляче: золоті зайчики так і носилися в морозному повітрі. А й мороз прижарив — аж скалки скачуть, аж кипить! Він наче змагався з сонцем: де воно взялося непрошене-несподіване? Кликав на поміч свого непосидючого брата-вітра і лютує, що той десь забарився з своїми хмарами-запонами, покотив туманом землю, чіплявся інеєм по лісах, вигонив шишаки із стріх, малював усякі візерунки по шибках... Ще Христі не доводилося бути на такому морозі — крізь її лати він добрався до тіла, то там, то там гризучи та щипаючи, сплющував очі докупи льодяними сосульками, видавлював з очей сльози. Христя ні на хвилину не зостановлювалася, було так, що приходилося і танцювати по шляху, щоб хоч трохи нагріти задубілі ноги. Христя і танцювала, і пускалася сама з собою наввипередки, і, затомившись, ледве-ледве чапала. А все чапала далі та далі. Тиха надія під латками у серці підганяла її уперед, манила у Мар'янівку: тут і голод, і холод, і страждання далекого шляху, зате там на добрі та в теплі...

Була обідня пора. Иосипенкові хутори забовваніли здалі, обставлені кругом ожередами соломи. Чи то Мар'я дома живе, чи спитається по світу? Зайти перегрітись. Коли Мар'я дома, то їй радо стрінутися з давньою знайомою. Вона така була добра до неї і тепер, певно, перегріє і нагодує. А Христі вже хочеться їсти; не снідавши вона вийшла, та нічого було й снідати. Христя приспічила чимдуж: і голод, і холод, і нетерплячка бачити Мар'ю підганяли її. Вона ближче до Мар'янівки, вона розкаже їй, що про неї чутно. Швидше, швидше! Он щось за огрядна молодиця, не дивлячись на холод, у легенькій юпчині тягне воду з колодязя... Скрипить і гуде журавель, підіймаючи угору своє півколесо та чималу довбню під напором дебелої руки на ключину. Ось і піднявся угору і знову опускається униз. Швидше! Червоними, наче буряки, руками вже скидає молодиця дужку з тибля і не забариться сховатися в хату. А хто ж її від собак проведе?.. Тут собаки такі злі! Швидше, швидше!

Христя добігає до тину. Ось з-за перелазу блиснуло і лице молодиці, білебіле, з чорними очима, бровами. Та се ж Мар'я! Сам господь її наносить на мене.

— Map'е, здорова була! — крикнула Христя у той саме час, коли Мар'я, перегнувшись трохи набік, повернула з повним відром до хати.

— Мар'е! Не чуєш?! — гукнула удруге Христя. Мар'я зостановилася, озирнулася назад.

— Підожди! Проведи від собаки!

Мар'я поставила відро на снігу і, наставивши руки над очима, дивуючись, дивилась на обірвану старчиху, що гукала її.

— Здорова, кажу, була. Не пізнаєш? — підходячи до Мар'ї, каже Христя. Та придивилася, здвигнула плечима.

— Не пізнаю, — одказала. — Хто ж ви така будете?

— Не диво. Мене увесь світ не пізнає. Пусти, бога ради, перегрітись у хату та там і побачиш.

— Ідіть. Чого ж? Місце не засядете, — каже Мар'я, здіймаючи відро, мов іграшку.

Разом увійшли у сіни, у хату. Чисто всюди, прибрано — гарно очам дивитися, а теплинь у хаті — ай дзвонко!

— Здорова у хаті, — привіталася Христя.

— Здорові, — одказала Мар'я.

— Хто там такий? Свої чи чужі? — обізвався з печі чоловічий голос.

— Та бог його знає, Сидоре, чи свої, чи чужі. Якась жінка чи дівка мене пізнає, а я ніяк не пригадаю хто. Проситься перегрітися.

— Що ж, можна. У хаті тепло. На печі зовсім душно, хай йому всячина, — спускаючись з печі, каже Сидір.

— Було б довше лежати, — регочеться Мар'я.

— А чого ти, як тебе звати, стоїш у порога? — повернувся Сидір до Христі. — Роздягайся та, коли змерзла, лізь на піч.

Христя не знає, що їй робити. Чи скинути ряднину, якою зап'яла вона себе по самі очі, чи ні? Як його показати людям свій покалічений вид!

— Не пізнаєте, поки сама не признаюся, — несміло мовить Христя, скидаючи рядно.

— Ото! — скрикнув Сидір. — А ніс то одморозила чи хто одкусив?

— Одморозила, — хрипко крізь сльози одказала Христя. Сидір замовк, Мар'я уп'ялася очима — як не продивиться.

— Оже ти мені по знаку, — замовила вона. — І голос знайомий, десь я чула і саму десь бачила, та не пізнаю.