Повія - Панас Мирний

— Хоч і до чорта в гості! — гукнув жид, розпалившись, і, схопивши Христю за руку, помчав з хати. Христя уп'ялася:

— Підожди. Дай же хоч зібратись.

Жид кинув, а Христя почала намотувати на себе своє ганчір'я. "Ну, куди тепер проти ночі?" — не кидала її думка, поти вона одягалася. Не можна сказати, щоб їй було страшно, або гірко, або об чому шкодувала. Вона давно намірялася кинути жида і давно сього ждала. Не ждала тільки тепер — сьогодні, зараз, та ще вночі. А от узяло та й випало! — і аж усміхалася сама до себе Христя, дивуючись, що випало, та ще проти ночі.

Намотавши на себе що тільки можна, останнє шмаття вона згорнула у купу, Зв'язала у лиху ряднину і, перекинувши через голову за плечі, пішла з хати, не сказавши нікому нічого. Вона вже зробила скільки ступнів від хати, як З сіней почувся Лейбин окрик:

— Гей, ти! Підожди!

— А що ще за рада? — повернувшись, спитала Христя.

— Візьми ж з собою і свою воду! — уїдливо гукнув жид.

— Подавися нею! — тільки що одрубала Христя, як ціле відро холодної води обдало її з голови і до ніг, двері стукнули, засув загурчав і все стихло.

Від нестямки вона не знала, що їй робити, ухнула, струснулася і не пішла, а побігла з двору. Уже на улиці опам'яталася. Холодні патьоки бігли за шию, стікали на ноги, достали тіла. Вона лапнулась за спину—хлюща хлющею! Регіт, глуз жидівський почувся ззаду... нелюдське зло її опанувало... Вона спіткнулася на мерзлу груду, прихилилася і, як собака, одгребла руками шматок льодини і пошпурила на жидівську хату. Почувся брязкіт битого скла, жидівський гвалт, галас... Вона чимдуж подрала улицею і незабаром окрилася у темній темноті ночі. Кожен раз тільки, коли вона задирала руку за спину і черкалася об мокру одежу, зло розбирало її, і вона, на ходу викручуючи воду, костила на всі заставки жида. їй шкода так стало свого дрантя... Мокре, обмерзне... Поки то його висушиш — зогниє скоріше! Вона не думала про те, чи буде ще де сушити і куди вона дере тепер, а от їй шкода, що мокре. Про се думка не швидко прийшла до неї. Уже вона геть-геть увійшла, більшу половину міста прочухрала, тоді тільки спитала сама себе: та куди ж вона йде і куди піде?

Холод пронизав її аж до самого серця, безмірная туга спустилась на душу, безнадійна тривога опанувала її. Вона опустила коло забору свою в'язку і сама сіла на неї. "Ну, куди ж тепер, куди?" — "У Мар'янівку, — наче підказало що їй, — там твоя батьківщина, грунт, хата... Ніхто не вижене, з холоду не околієш. Туди, туди, у Мар'янівку!" — і вона схопилася вже, щоб іти.

"Куди уночі? — знову ударило їй у голову. — Десь зблудишся, тропи не знайдеш, десь замерзнеш серед поля. Друге діло удень по-видному — прибився до якого села або хутора, переночував, перепочив та й знову світом далі. І нащо оця ніч? І чого все це випало уночі? Скільки вона думала мандрувати, а от і не рішалася, поти силоміць не випхали з хати. Куди ж тепер, куди?"

Вона знову безнадійно опустилася на свою в'язанку. Така її туга пронизала, що аж сльози пішли з очей... Недалеко од неї роздався свисток сторожа. Ось і його постать, закутана у кожух, показалася.

— Ти хто? Чого тут сидиш? — спитав сторож.

— А де ж мені бути, коли немає де? — одказала вона.

— Як немає де? На місце де стала б, робити хіба не здужаєш? Халамидниця! Іди зараз відсіля, а то я тебе!

Христя схопила мерщій в'язанку і подрала далі. Різучий посвист сторожа роздався за нею, попередив і скривсь десь далеко-далеко у вулиці, а їй здалося — у її душі: такою пустельною вона стала у неї.

Безнадійно вона плелася все далі та далі, зазираючи, як та приблудна собака, то в одні ворота, то в другі, чи не відчинена де хвіртка, чи немає де захисту, щоб до світу перебути. А там вона знайде ярміс. Ворота зачинені, хвіртки заперті, по той і ію другий бік улиці стоять будинки, мов сторожі німі, виставилися. Крізь намерзлі вікна ледве-ледве пробивається світ, доноситься тихий гомін, гра, співи... Добре їм, тепло там... І тобі колись було і добре, і тепло, і тебе вітали, поти випили, виссали все, що було доброго, красу-вроду немилосердно стоптали і вигнали на улицю пропадати. Різучий жаль на саму себе, на немилосердних людей розбирав її все більше та більше. Дедалі вона теряла міру... Скільки раз, проходячи повз ясно освічений будинок, намірялася кинутися і побити високі вікна. Хай знають, як на улиці людині пропадати! Та подивиться-подивиться і знову одійде.

А мороз дужчав та дужчав, добрався крізь дірки і лати до її тіла, ущипне то з того боку, то з другого, лихоманка її б'є, рук своїх вона вже не чує, а все йде, не зостановлюється... Ось уже й місто кінчається, широкий вигін перед нею. Миготить по йому сніг то там, то там, далекі краї криються у нічній темноті. Що там її дожидає: чи смерть нагла, чи хата тепла? "Уже ж що б не було!" —рішуче сказала вона і пішла далі, одного тільки доглядаючи: коли 6 їй не збитися з шляху.

Аж ось щось заблищало в темноті: то блимне, то зникне. Чи не звір, бува, світить очима? "Хоч і звір, і йому з голоду не пропадати!" — і вона пішла прямо на його. Недалеко й пройшла... Затемніла хатка, заблищав огоньок крізь вікна. "Піду попрошуся. Невже і сюди не пустять?" Вона підійшла до вікна, прихилилася до намерзлої шибки — тільки світло грає у товстій льодині, а в хату нічого не видно. Одначе чутно гомін. Христя постукала.

— Хто там?

— Пустіть, ради самого бога, переночувати. Буботіння і гомін чутно затихли. Жіночий голос чується і товстий чоловічий. Аж ось засув стукнув, двері розчинилися, і на порозі появився москаль.

— А што тебе?

— Чи не можна у вас переночувати? — спитала Христя.

— Эй, Маринка, женщина просится переночевать!

— Хай іде далі. Нам і самим тісно! — одзивається з хати.

— Марино! Невже й ти мене випхнеш? — пізнавши по голосу Марину. замолила Христя.

— Хто там, що й мене знав? — здивувалась Марина.

— Се я — Христя.