Повія - Панас Мирний
— Так бач, що воно за панночка? — підчула вона, як раз казала Оришка Кирилові. — Я думала, добре що, аж воно — тьфу!
— Не наше засіялось, не наше воно й буде! — понуро одказав Кирило.
— Знаю, що не наше діло. Та як воно дивиться збоку, коли він до неї З усім серцем, як у вічі не вскоче, а вона — ще й свою мармузу набік одвертає. Я б її ні одного часу в дворі не держала.
— Якби ж свині роги! Оришка тільки очима світнула.
— Ти спершу глянь на його, глянь і на неї, — помовчавши, сказав Кирило. — Ти думаєш, воно і їй медяно такого пригортати.
— Та за мою хліб-сіль така дяка! — скрикнула Оришка.
— Бачили очі, що купували, — одказав покійно Кирило і вийшов з хати, щоб не розводити бучі.
Спершу Христя близько прийняла б ту розмову до серця, і, певно, Оришці не здобрувати б за своє плювання, а тепер... Бачили ви, як хто вдаре пугою по воді? Ляск роздасться, хвиля розійдеться, а через годину все уляжеться — і сліду ніякісінького. Так і Христя. Коли сплюнула Оришка, у Христі уся кров хвилею прилила до серця, вдарила у поблідле личко, вся вона так і затіпалася, та зразу й охолола. "Хіба справді не така вона? Хіба справді не варт на неї плювати?" — подумала, і тільки голова низько-низько схилилася, мов вона підставляла її, кажучи: "Плюйте!"
— Ти хоч би пішла проходилася. А то сидиш крячкою у хаті, аж зажовкла, — раз увечері сказав їй Колісник, ходячи по світлиці і дивлячись на її похилу постать. — Учора я ходив ген аж за ліс. Славно так. Попід лісом ідеш, не душно, пташки співають. Не будь проклятого народу, зовсім би було добре. А то — і в своєму добрі не маєш через його покою. Ти тільки подумай: двадцять голів скоту випустили у молодняк! Га? Зовсім вичистили! А дубки піднялися такі рівні та важні, повище мого росту. Став казати—так куди! І слухати не хотять. Ще один і вилаяв. Я не знаю, куди той лісничий дивиться? Треться там коло хати серед лісу, байдуже йому, що робиться по околицях. Викликав його. "Що то?" — питаю, а він тільки голову чуха. "То, — каже, — слобожани". І розказує, чиї хлопці, кого воли... І от тепер треба до мирового. Ззвтра поїду. Уже сидять вони мені в печінках з отим спашем! Уже людці, уже і сусіди! — скаржився Колісник, ходячи по хаті і покручуючи головою. — А ти ще прохала, щоб їм городи вернути! Кому? Скотину, звіра приручити можна, а їх? Ну, та вже побачимо, чий батько старший! Ви до мене добрі, та й я собі не ворог! Побачимо... Та то наші щоти. А ти все-таки не сиди, кажу, в хаті. Он я завтра поїду, а ти візьми та й піди. Проходится і позирнеш над лісничим. Будь хазяйкою. Ти ж у мене хазяєчка? Погана, правда, хазяйка... зажовкла, замліла... — і він, підійшовши до неї, здавив злегенька за носа.
— Правду ж, погана? — допитувався він, падаючи коло неї. — Ну, не буду, не буду! Тільки не плач! — додав він, запримітивши на її очах сльози. — Бач, того ти й кисла, що не ходиш нікуди, не гуляєш. Походи, рибко! ^явтра от і походи. Не вражай хоч ти мого серця. Ти ж мені найближча і найдорожча. Всі ті клопоти не варт твого одного погляду. Розвеселися ж! А то як я тебе таку у губернію повезу. Ох, життя, життя! І чого я на двадцять літ не молодший! — зітхнувши, сказав він і пішов у свою кімнату.
А вона, зронивши сльози, ще довго сиділа, уставивши в землю свої очі. Потім устала, безнадійно махнула рукою, розділася і, дмухнувши на світло, лягла спати.
На другий день, коли виїхав Колісник, Христі стало ще сумніше, їй здавалося, коли він поїде, то їй світ підніметься; вона не бачитиме його докучливого ласкания, не чутиме старого пестливого голосу. Хоч це не буде нагадувати їй про її гірку долю! А як поїхав, як скрилася з очей його повозка, як Зосталася вона самотою у хаті, несподівана і нестямна туга обгорнула її душу. Він учора казав: "Ти ж мені найближча й найдорожча". А сьогодні так клопотався, щоб їй не було без його сумно... Чи турбувався б він, коли б вона не була дорога для його? Чого ж її серце не приймало близько того клопотання? Хіба їй е хто ближчий від його? Нікого ж немає. Поговорити ні з ким. Спершу баба Оришка частіше забігала погуторити, тепер і вона сторониться від неї, оббігає. Що ж вона — чума, пошесть лиха, що усі її цураються, усі обходять?.. "Ох, несила ж моя далі так бути, таке переживати!" — беручись за голову, думала вона. І, згадавши про вчорашній наказ гуляти, схопила платок, нап'ялася і пішла, не сказавши нікому ні слова.
День був ясний, гарячий, небо — аж жовте від палу, сонце — як скажене, іскристе, пекуче. Була рання обідня пора. У садку, куди повернула вона, було парко. Темнолисті вишні, гіллясті груші, рожаїсті яблуні не змогли прикритії землі від ясного сонячного проміння. Непримітними іскорками пробивалося воно крізь листву, поміж сплетеним гіллям і опускалося на траву гарячим іскристим дощем. Мов огнем пекли, парили вони чорную землю, і з-під зеленого руна трави уставала непримітна пара і розливалась у гарячому повітрі. Наче у піч ускочила Христя, так у садку було душно і мляво. В долині між садком і лісом стояв сірий туман. "Там, певно, холодніше", — подумала і попростувала. Чим нижче спускалась вона, тим було вогкіше, холодніше. Родюче дерево стрівалося то там, то там, більше росли молоді лісові дички; далі нанизу, мов хто нарошне засіяв, щіткою піднімалися угору білі осички. "Юдине дерево, на йому Іуда повісився", — пригадалося Христі, дивлячись на його круглі листочки, що і без вітру все, знай, трусилися і наче перешіптувались самі між собою. Поміж осичками земля густо укрита молодою та тонкою травою, мов хто зелений килим розіслав, порозкидавши по йому цілими оберемками кущі пахучих квіток, жовтої, мов зорі, кульбаби, червоних трав'яночок. Поміж ними знімаються цівки гонких осичок, покриті зверху густою кроною, крізь неї спускаються на траву непримітними пасмами іскристі сонячні стяги і пронизують сизо-блакитно-прозоре повітря золотими нитками. Христя стала, замилувавшись на той живий килим з живих квіток. Спершу їй захотілося лягти покачатися на м'якій, мов з шовку, траві, під сизо-прозорою тінню, потім вона перемінила бажання — почала зривати квітки і, спустивши платок на плечі, квітчала ними свою круглу головоньку. До зблідлого личка, чорного волосу і темних очей так їй личили запашні фіалочки, закрашені червоними трав'яночками! Зриваючи квітку по квітці, вона спускалася все нижче та нижче, поти не дійшла до самого дна долини. Посеред неї у два рядки стояли гіллясті верби, розділяючи ліс від садка. Вони були такі кучеряві та розкішні, віти їх похилилися аж на саму землю, а верхів'я ген дралося угору, заглядало у синє небо. Під ними було вогко, аж мокро. Гонка чорнобиль, широколисті лопухи та дрібнолиста бугилова кругом обступили їх. Попід тією рослиною часто попадалися, плигали жаби — ознака, що близько вода. Ось і вона — бігучий та чистий, як сльоза, струмочок викочується з-під гори і простує по долині поміж високою травою, схожою на очерет. Христя пішла по течії довідатися, куди-то плине ця непримітна річечка. Ось вона, повертаючись, як гадюка, то сюди, то туди, дійшла до невеличкої ямки на краю самого лісу. Столітні високі дуби обступили її, прикриваючи від очей палючого сонця. Далі уперед тонуть у золотій хвилі сонячного світу луки, поля, позаду на один бік гори садок розіслався, по другий — ліс буяє. Христі заманулося пити, і вона ускочила між дуби до ковбаньки. Круто, мов скрипочка граючи, стікав струмочок у неї, і — тільки підставити руку — вода, як кришталь чиста, зразу набіжить повну жменю. Христя глянула на руки, позеленені квітками, і прихилилася спершу помити їх у ковбаньці. На гладенькому лоні темної, аж чорної води, здалося їй, щось колихнулося, наче упала якась тінь непримітна. Тільки що пригнулась вона, як з непроглядного дна блиснула на неї пара чорних очей і заколихалось чиєсь молоде та свіже обличчя. Спершу струснулася Христя, наче злякалася, а потім знову зиркнула. У ковбаньці, кругом отороченій зеленою травою, мов у дзеркалі з зеленою оздобою, знову показалося молоде личко, чорнії коси, заквітчані фіалками та трав'янками, як віночок, облягали біле, наче з мармуру, чоло. Ніс прямий, на кінці трохи угору піднявся, щічки повні, злегка рожеві, уста пухлі та червоні, трохи розкриті, і з їх невеличкої щілини виглядають дрібні білі зубочки. "То се ж я, я!" — скрикнула Христя і усміхнулась сама до себе. Личко, що в воді, собі усміхнулось. Та яка ж то привітна та втішна ухмилка! Зубенята ще більше блиснули, а очі Заграли, мов зорі, у їх непрозорій темноті зажевріли іскорки невеличкі. Христя замилувалась сама на себе. Вона вперше підгляділа свою красу пишну, уперше серцем прочула свою вроду незвичайну. Досі скільки раз їй приходилось заглядати у дзеркало, і вона того нічого не примічала, а тепер щось любе, невимовне любе та втішне обізвалось у її серці... "Недаром же вони так гоняться за мною! і старий одутлий Колісник задивляється на неї!" — подумала вона, удивляючись все прикріше та прикріше у те обличчя, що стиха тремтіло на чорному лоні води. "Що ж мені із сього? Другим — утіха, Забавка, а мені?" Неясна хвиля туги прилила у душу, болісно ущипнувши за серце. Потухли іскорки ув очах, пропала ухмилка весела, замість неї непримітная тінь нерадісної думки обняла все обличчя. Сумно визирало воно з води на неї своїми темними очима. Христя важко, глибоко зітхнула, опускаючи в воду свої білі руки. Та й вода ж то холодна та чиста! Аж пече, аж ріже, наче шматок криги. От тільки диво — рук не вимиває. Як не тре, як не хлюпоще вона їх, а жовто-зелені плями на пальцях, мов хто повипікав, не сходять. Підніме Христя руки, подивиться — і починає терти. Тре-тре, аж краска виступає, а плями не сходять. Та хай їм! — і, мокрі та червоні, вона підвела під струмочок. Мов у кухлик з рожевого каменю пада вода в її жмені. От-от-от набіжать повні. Уже і набігла. Христя мерщій привела руки до вуст і червоногарячі устромила в прозору воду... Наче цілющий трунок полився їй усередину. Ох, яка ж то вода смачна та живуча! Зчову підставила Христя свої руки, Знову п'є. П'є-п'є — і не нап'ється. Холод так лоскоче її, живить, забуту радість здіймає. "Що, коли б умитися?" — і, взявши у жменю, плеснула її у лице. Далі — Другу, третю. Холодна вода щипає за зблідлі щоки, викликає краску; мов край неба ранком, вони червоніють, тоді як з-під мокрих довгих вій іскрять чорним огнем її темнії очі. "Ух, гарно! Ух, гарно!" — тільки ухає Христя, плещучи воду в розшарене личко. Бризки стрибають угору, сягають на голову, осідають росою на косах. Ось холодний струмок помчався до голови і потоками розливсь поза шиєю... морозом обдало усю. "Годі! Змepзлa!" — цокаючи зубами, сказала вона і стрибнула мерщій на сонце. Гаряча хвиля його обдала її, граючи цвітними огнями у невеличких краплях, що понавиали на чорній косі, тоді як холод, наче мурав'я, бігає по всьому тілу, пройма її дрижаками. Кожна жилочка бринить, кожна кісточка мов ниє. Разом їй і холодно і тепло, і непривітно і втішно. На саму спеку вона виставля свої посинілі руки, мокре личко, гріє і суше. Гарно так їй на сьому пекучому сонці, як розпалена куля, котиться воно по безкрайому небі, а золотий світ так і ллє, так і сприскує на всі боки огняними стрілами. А що, як побігти? І в одну мить Христя, мов що вкусило або злякало її, знялася з місця і помчалась попід лісом. Гарячий вітер ходе кругом неї, обвіває, платок з-за спини ободом знявся і, надувшись, лопоче. Боже, як гарно! Серце стиха топоче, зітхання сперлось у грудях... і її наче що підхопило на крила і несе... знай, несе по зеленій долині.
