Повія - Панас Мирний

— Просю вас, сідайте. Я на хвилину, я зараз — і він кудись побіг з хати.

Поти Горпина розсадила гостей та вийняла пироги з печі, і Федір уже звернувся. З одної кишені він витяг пляшку горілки, а з другої — щось друге, червоне і поставив на столі.

— Ви не повірите, як мені оця спірка у печінках сидить. Та не проходить тижня без того, щоб отакого не скоїлося, — пожалівся він. — Тільки й забудешся, як добрий чоловік приб'ється до хати та розговорить. Спасибі вам, що вернулися. Ануте, лиш, вип'ємо по чарці. Се повинна бути добра горілка. Ач, жовта яка.

— Вистояла?! — граючи лукавими очима, сказав Кравченко.

— Жид казав, що давня. А бог його знає, яка вона. — І, наливши в чарку, він першу підніс бабі.

— У кого в руках, у того й в устах! — одказала та, одводячи чарку рукою.

— Жінко! Десь у нас і друга була чарупина. Ке, лиш, сюди та попотчуй' панночку. То ж я для їх купив пляшку тернівки.

— Для мене? — червоніючи, спитала Христя. — Марно ви і втрачалися. Я не п'ю.

— Не можна, наша панночко. Хоч пригубте, — потчуючи, прохала Горпина.

— Ось я поцокаюся э панночкою. Будьмо здорові. Хай наші вороги вигибнуть, — і Федір, цокнувшись чаркою, зразу вихилив. Потім попотчував бабу і Кравченка.

Христя надпила трохи і поставила. Тернівка здалася їй такою смачною. Вона, здається, ще ніколи нічого смачнішого не пила.

— А справді добра, — сказала вона.

— То просимо вас викушати всю, — кланяється Горпина. — Та й пиріжечком заїсти. Пиріжки з свіжим сиром, і сметана свіжа.

— Хіба з вами, — сказала Христя, беручись за чарку.

— І я вип'ю, — і Горпина потяглася до горілки. Сама з півчарочкіг випила і других попотчувала.

— Хай нашим ворогам така шибениця! — скрикнула Христя, вихиливши чарку і вибризнувши остатню краплю поверх голови.

— О, наша панночко! наша голубочко! — скрикнула Горпина і, прихилившись до неї, цмокнула у плече. — Мов ви між нами родились, так знаєте наші' звичаї та поговірки.

— За се не стид ще по чарці випити! — сказав Кравченко.

— Випити! Випити! — скрикнув Федір і почав знову потчувати. Після третьої усі зразу загомоніли весело та гучно, так, мов бджоли в улику перед роєм. Недавньої сварки і признаку не було. Федір розказував усякі приповістки за дяків, за попа, Горпина утішалася перед Христею своїми дітьми, котрі на полу натоптувались пирогами. Кравченко розповідав про всякі плутні, хто кого обдурив, хто нажився, і завжди вихвалював мистецького' плутягу. Одна Оришка з посоловілими очима, мов та сова, мовчки позирала на всіх. Христя після двох чарок тернівки розчервонілася — мов макова квітка виглядала з-за столу, а очі її так і плясали. Вона ще ніколи не почувала, щоб їй було так гарно, так любо. Все те давнє, що вона кинула у селі, тепер вернулося до неї і так встало, пестливо-правдиве і рідне, воно робило її на хвилинку щасливою. Оце б і їй так було. І вона утішалася б своїми дітьми, як утішається Горпина, і вона турбувалася б коло свого господарства, як і ся турбується. А тепер?..

— Доброго здоров'я всім! З неділенькою святою! — почувся від порога жіночий голос.

Зирк — чорна Ївга ускочила в хату. Не вспіли їй одказати на привіт, як вона, позирнувши по хаті, спитала:

— Що, старого у вас не було?

— Ні, був, — сказала Горпина.

— Та куди пішов?

— За тобою, — гукнула Оришка.

— Ох, мені лишенько! Ми, значить, розминулися! Побіжу ж за ним, — і, повернувшись, мерщій вискочила в сіни.

Неждане ївжине навідування на який час перервало веселу бесіду.

— Чи бач, яка жалібниця знайшлася! — гарикнула баба і сплюнула.

— Отак, тільки кого чужого забачить, зараз і біжить дознатися, що робили, — жалілася Горпина.

— Вона нас, спасибі їй, не забуває, — сміється Федір.

— Погань, — гарикнула баба.

— Та хай. Не руште. Краще вип'ємо, — беручись за пляшку, каже Федір. — А ти, Горпино, давай нам борщу, каші... Всього давай, що напорала.

До борщу ще по одній випили і знову розвеселилися. Гомін та регіт не стихає ні на хвилину. Оришка, вихиливши пів третьої, зовсім знемогла, очі їй сплющуються, голова так і хитається з боку на бік, бере ложку і держалном у борщ умочає. Всі регочуться, і Оришка сама з себе сміється.

— Випила... випила, — нетвердо вимовляє. — А все своїм ворогам не піддамся, не піддамся... Ось тут вони у мене сидять, — показує стулену руку. — Я не Горпина, що всім мовчить. І не Федір, що їх оббігає. Я знаю їх і думку.

— Які ж у вас вороги, бабусю? — питає Горпина.

— До чорта у мене ворогів. Усі в мене вороги. І чоловік — ворог. Хіба я за його залюбки йшла? Хай умиється. Не таким стидким моє личко цілувати... — і стара усіма своїми зморшками усміхнулася.

Усі засміялися, а Кравченко найдужче усіх.

— А ти в мене не регочи, — повернулася до його баба. — Ти у мене в жмені. Як жабу ту розчавучу. І ти не регочи, Федоре, я знаю, що ти крізь сльози регочеш. І ти, Горпино... А ти, — повернулася вона до Христі, — твоє ще тільки заснувалося. Ти смійся, смійся... А я все знаю. — І стара, переставши усміхатися, підвелася і почала пророкувати: — Тебе горе жде. Тяжке горе тебе жде. Я знаю, я все знаю.

— Що ж ви знаєте? — дивлячись зляканими очима на страшну бабу, спитала Христя.

— Те знаю, — почала Оришка знову пророче, — що спати хочу, — і, усміхнувшись, посунулася з-за столу. Не дякуючи, не помолившись, вона додибала до полу і уклалася аж поза дітьми спати.

— Знемогла старенька. Випила лишню, — зітхнувши, сказала Горпина і кинулась тітці помостити.

Обід скінчився. Кравченко і Федір пішли надвір походити, сучка посмоктати, а Горпина і Христя зосталися у хаті. Поти Горпина посуду мила, Христя думала над сьогоднішнім бабиним пророкуванням, її вид страшний, її голос гучний — все це не мало уразило Христю, До того і саме пророкування: "Твоє ще тільки заснувалося..." Що воно значить? Та вп'ять: "Тебе горе жде, тяжке тебе горе жде". Почім вона знає, що мене жде? А каже — мов певно знає... і Христя почала перебирати своє життя. Що воно? Ціла черідка утрат та горя, ціла вервечка випадків, котрі піднімали її угору на те, щоб опустити сторч головою. І тепер хіба не те саме? І тепер вона не холодна і не голодна, і сита, і вкрита. А що буде завтра? Треба Колісникові тільки слово сказати — і вона опиниться на улиці. Спершу, не зучена до розкоші, вона знову стала б до діла, помаленьку і то б хліб їла. А тепер? Вся сила її в красі. Не будь уроди — і зразу вона ніщо. Доки ж їй так скитатися, доки сидіти сьогодні вище свого пір'я, а завтра летіти на саме дно глибокого яру, де тільки гряЗюка та смердота? їй так хотілося покою та рівного життя, хоч такого от, як Горпина живе. Бувають і в неї гіркі часи, тяжкі хвилини — от і сьогодні. Прийшов свекор, збив бучу, уколов не раз її так боляче. А проте — її ніхто не лишить того, що вона має. Вона знає сім'ю свою, свого Федора, і люди знають, що вона Федорова жінка. А я? Сьогодні панянка, а завтра... може б, ніхто не став і балакати з нею, якби дознався, хто вона.