Легенди Старокиївські - Наталена Андріанівна Корольова
Оглянувся молодий мандрівник по привітних барвах, а зелені хащі дивляться на нього живими людськими очима. Таж такими синіми вогниками спалахнули ті очі, як самоцвіти у вінці Боризесового батька, царя скитського.
А над вогниками-очима нависли срібною піною сиві брови. Під ними борода біла розкучерявилась, затулюючи півзоране зморшками ласкаве, приязне обличчя. З волосся, що вкривало гривою, пухкою та білою, як достигла степова тирса, вибігли могутні роги й круто загнулись на щоки. Пряде рогатий старець цапиними чорними вухами, поглядом же синіх вогників немов гладить скита по душі. Ліпше, ніж словом, тими очима до Боризеса промовляє.
– Вітай, Долею посланий! Вітай, юначе! – озивається. Боризес враз прийшов до тями й не дивно йому, бо ж знає з оповідань людей бувалих: у країнах, де ще не ступала нога тих, що зброю носять, і досі живуть «дикі люде». Не знають вони ні війни, ні на лови не ходять, м’яса жодних тварин не їдять. Не вміють ані возів будувати, ні станів ставити. Лише вміють складати гарні пісні, на струнах арфи чи ліри грають, збіжжя сіють, виноградну реву плекають. Та ще з шелестіння дерев уміють віщувати, бо ж, мов німа тварина, вони бачать те, чого люди зочити не вміють… Сказано: дикі! А володар тих диких людей (греки-безбожники звуть їх фавнами та сільванами) називається Пан… Це ж він і є…
І в глибині затишної печери частує Боризеса козоногий володар диких – Пан. Мед золотий, м’який сир перед гостем становить. Винні грона, мов квітки рожеві, на свіжих листах кладе. Має й хліб, на гарячих каміннях у вигляді коржів печений. Таж ні м’яса, ні сала не має. І, коли Боризес хоче з свого подорожнього запасу пригостювати й Пана та виймає з саков прозорчисте вив’ялене м’ясо дика, козлоногий старець відвертає посмутніле обличчя:
– Закопай, гостю, шматки мертвої тварини в землю. Не годиться вживати поживи шакалів.
А сам наливає скитові золотого вина, що густе, як мед, і, як мед, запашне. І не надивується скит смаку того вина. Не надивиться на погар з червінки, чорними візерунками писаний. Смакує вино Боризесові. Ліпше воно за кобиляче молоко, дужче за п’янючий напій з диких сливок-жерделів.
І кінь Боризесів, що жодного чужинця до себе й на десять кроків не підпустить, сам до печери підходить і з Ланових рук бере шматки коржа та виноградні грона.
– Так відпочинь тепер, гостю мій, – запрошує ласкавий господар. – Тут не загрожує тобі жодна небезпека на нашій Таврійській землі. Не прийшов ще твій час впасти з дерева життя дозрілим овочем.
Підмощує запашного сіна, взористою товстою тканиною його прикриває.
Спить і не спить Боризес. Здорове тіло тішиться відпочинком по довгій мандрівці. М’язи розпружились, по жилах від смачного вина тепло розливається. А от же, серце тьохкає, мов соловій, співучою стрілою озивається. Занурив погляд розплющених очей молодий скит у срібну блакить ночі, п’є устами й серцем теплу, чарівну тишу. Наслухає в дрімлі тихому співу, що десь бренить з тіні, обризканої місяшною росою. Здається йому: звуками флейт чи жоломії тремтить срібно-блакитне повітря. А з ледве вловної мелодії проступають голоси, прозорі, чисті, як струмочки лісових джерел, легесенькі, як вітрець, що його ані затримати, ані вловити. А в блакиті далин в’ються рої з імли зітканих істот.
Таж те все може тільки тобі сниться, – ха-ха-ха! – десь іздаля регоче чугур-пугач…
Може…, бо ж спить і не спить Боризес. Бачить щось далеке, а зблизька не бачить, як з чагарників на узліссі вимотуються дивні звинні істоти, «дикі хлопійка», фавни-паніски. Полохливі, жваві, веселі та граві пустунчики Панові внуки. Тіла – дитячі, ніжки козлячі, між коротким волоссячком – коротенькі ріжки.
Зацікавлені не частою появою, підсуваються все ближче і ближче, легесенько ставлять свої ратички, щоб не шуснула трава. Доторкуються пальчиками скитової зброї. Гладять, мов сонного кота, гостроверху, хутром підбиту шапку. Жаліють її, як «мертву тварину». Ось збились у щільний гурток, схилились кучерявими голівками над шкурятяною тарчею. Нюхають невидане диво. А найменше фавненятко, що йому ледве понабігали гульки, де мають виткнутись ріжки, волохаті, як броскви, – намагається й лизнути незрозумілу річ.
– Не руш… Де – мертве… Шкадло!.. Смердить воно! – остерігає старший хлопійко-фавн. І нахмурює чоло. Але малюк тихесенько сміється, не витримує, й переливчастим меканням тремтить його ніжний голосок. Втішно маленькому, що побачив: «такий красний бубон»!
Пробудився з дрімоти скит, але ж його погляд звернений не на фавненят. Саме з тіні старих дерев, таких старих, що годі під ними пройти, не скинувши шапки, – виринули дві постаті. Одна, – мов з бронзи вилита. На її пружному дівочому торсі виблискують місяшні світелка, мов на металі. Від пасу ж переходить дівчаче тіло в тулуб красного коня. Друга постать… Боризес аж злегка підводиться на лікоть…
Злякані його рухом прудкі фавники пурхають, мов горобці, в чагарник. А Боризес і справді гадає, що бачить сон. Де ж бо таки в цій безлюдній стороні об’явився б скит?!
Не йме віри власним очам юнак. Таки ж бачить ясно: на тій другій постаті, як і на йому самому, – вузькі пружковані ногавиці, зв’язані коло котників і заправлені в сап’янці з гострими передами. Легка місюрка виблискує риб’ячою лускою у місяшному сяйві. Але ж з-під гостроверхого сличка не юнацьке – коротке, але довге жіноче волосся спливає на рамена. А відтінь його однаковісінький, як і блискуча шерсть коня, рідкої, ясно-злотистої масті. Так гордо й гарно сидить на коні їздкиня, що здалеку теж виглядає на золоту центавресу.
Вільним кроком ступають по непомітних стежечках руч-об-руч центавреса і людина-їздкиня золотоволоса. Боризес не може відірвати від них очей: що-бо є кращого для очей мужа, як гарна зброя та красний кінь!
У цих же двох постатей ще й жіноча принадна краса! І не може сам собі сказати Боризес, котра