Легенди Старокиївські - Наталена Андріанівна Корольова
За те ще раз мав щастя побачити Лосну. Знову, коли місяць був уповні, показала Ясоневі богиня золотим списом, де він має копати посвятну криницю, – і викопав Ясонь чарівне люстерко. Все аж позеленіло, зімшилось від вогкості. Але ж краси не стратило: було прикрашено мистецькою горорізьбою. А там, де в круг дзеркала переходило держално, невідомий мистець вирізьбив півмісяць. І по тому знаку збагнув старець Ясонь, що люстерко чарівне належить богині Лосні.
З того ж таки часу почали вицвітати сині Ясоневі очі й зійшов на нього дар бачити майбутність. Лише загляне в днедавнє дзеркало – й немов відчиненою великою брамою бачить прийдешнє. І, хоч стали очі бачити гірше все, що довкола, – погляд Ясонів лишився блискучий та ясний, мов у юнака.
Тож і заради Ясоня приходили люди до храму Яса від чотирьох вітрів. І з-під зор чужих дальні мандрують, щоб дізнатися долі своєї в уславленім храмі Ясовім. Мудрі відуни та обавники з діб прадавніх на Бористені ворожили. Таж такого, як Ясонь, ще не було ніколи. Ані найстаріша Старизна про такого не пам’ятали: все знав, усе відав і не схибив ніколи…
Жрець розгладив рукою пестротканий килим перед богом, «увінчаним сонцем», і постановив перед ним «Нов-хліб», випечений жрекинями богині Семлі.
– Гарно спекли! – аж посміхнувся жрець з-під снігу пухкого вуса. Принюхав: з найліпшої муки, на меду замішаної.
Обернув довкола на місці золотий, пахучий, аж на людський зріст високий хлібовий стовп, щоб став до людей найрівнішим боком. Як обструганий стовбур столітньої ялини – рівний та прямий, в основі – круглий, як соняшне коло, стояв правий «Нов-хліб», як правдивий символ життя й добробуту.
Завтра стане за тим хлібним стовпом Ясонь. Ані не пригнеться – й з-поза нього запитає прихожих:
– Позирайте, люди! Чи бачите мене?
З порога храму загуде у відповідь, гей би вітер у верховіттю посвятного гаю:
– Ні, ні, ні! Не бачимо! Не бачимо! Ясоневе обличчя зачервоніється й засяє радістю:
– Най же й на рік прийдешній з-поза гойності хліба мене не побачите!..
Ясонь підійшов до посвятного погару й ще раз заглянув у келих, не торкаючись його рукою. Так. Тільки маленько «упив» добрий бог: буде рік щасливий, гойний, повний.
Завтра цим вином Ясонь покропить люд:
– На здоровля! На щастя!
Новим зерном обсипле прочан й хліб посвячений по малому шматочку роздасть всьому народові. На місці ж, де стояв «Нов-хліб», – лишить новий великий світач, що не одного такого зсукали з жовтого воску побожні прочани, як дар для храму.
Прислухався до тиші божища й до спокою посвятного гаю.
– Немов на цілому світі дихаємо тільки я та вогонь на Ясовому вівтарі! – міркує старий віщун.
Таж ще й легенькою хмаркою не розвіялась та думка, як неначе підслухала її Доля. Підслухала – й засперечалась: загомоніла швидкими людськими кроками в гаю. А супровід до них – тупіт кінський.
«Йде муж… молодий і бадьорий», – пізнає по звуку кроків Ясонь. – «І кінь не стомлений. Йдуть швидко. їздець веде коня в поводі, простують до храму».
І борзить жрець до дверей, щоби чужинець не знесвятив божища, невідомки вступивши до нього. По дорозі накинув на плечі рясницю й саме вчас став Ясонь на порозі: зустрів і людину, й коня вже при храмових сходах.
У приходька біля сідла – спис, за пасом – бойова сокира, два ножі та добрий меч – кінчак. За раменом – лук тисовий, у сагайдаку – чимала родина орлім пером опірених стріл. На лівій руці – щит з буйволової сириці, залізом кований. Достомитно: вождь або могутнього вождя син.
І дощовою водою «від семої громовиці» кропить жрець зі срібної посудини чужинця.
– На привітання.
Гість же, видко, обичаю зналий: приносить богові в дар добрий меч-кінчак з вузьким лезом, і келих, сутозлотий, хитрою різьбою оздоблений. Називає себе і свій рід та край свій: мовляв, від ріки Герхизу[2] по долю йде він, Боризес. Є наймолодшим сином скитського вождя Тергастера.
«Будеш володарем у далекій країні», – чув він голос ві сні. І подався в пошук країни тієї. Бо їх братів у родині отчій – як листя на рясному майному дубі.
– Сто літ би чекав – не дочекався б, поки увільняться дороги до отчого трону. Де там! Хоча б і війна допомагала своєю кривавою десницею! Не приховую від тебе, отче: мене ж і власні батьки за нездібного до володарювання мають, – труснув чорним, як руно, густим волоссям Боргове, – Противно-бо мені смерть сіяти. Життя здобувати хотів би!
І по хвильці, ніби виправдуючись, докинув:
– Не чистої я скитської крові, старче віщий: полоненою грекинею з самої Еллади була моя, небіжка вже, мати, – На мить від суму потемніло юнакове обличчя, таж враз бадьорий усміх зігнав з обличчя журу: – Гомонять про тебе, отче, люди. Гомонять аж ген-ген далеко. Що з тих найпрозорливіших волфів і відунів, які над Бористеном ворожать, найпрозорливішим будеш ти, Ясоне. Тож і прийшов я здаля тебе спитати: чи того краю, що шукати мушу, не вкажеш мені ти? Бодай напрям скажи: кудою податись маю?
Здобув Ясонь з темної схованки своє чарівне люстерко. На біле волосся поклав собі
