Легенди Старокиївські - Наталена Андріанівна Корольова

а – в металевім шоломі, що про нього також Гашта мріє. І зброя на воякові – прегарна, блискуча, без найменшої плямки або цятки. От би таку мати й собі! І зненацька Гашту заливає радість. Він пізнає: це ж – той майбутній, далекий його нащадок! І зброя його, й той пречудовий кінь – також його! Ах, яка краса і сила! Ось вже бачить Гашта, як ціла рать в крицю критих вояків б’ється в степових просторах. За хвилю – всі їхні лати в крові, кров стікає цівками з блискучих мечів. Особливо це так гарно видко на білих шиях велетенських коней, що й самі зубами рвуть коней ворожих! Ой, скільки ж крові! Вона аж забарвлює воду в річці. Таки й справді Бористен тече червоний, й несе безліч трупів на своїх хвилях. Часами навіть сама смерть не розплела міцних рук ворогів. Обнявшись, як брати-приятелі, і по смерті ще б’ються вони, не вступаючись один одному ні в ненависті, ні в помсті!

– Отеє – воно! – незмірно тішать ці образи Гашту. – От так мої нащадки! Гарні! Ці не відступлять від наших звичаїв. Ненависть і помста залишаться їхнім гаслом, як це є й нині! Так і мусить бути. Тільки так!

А тим часом довкола Гашти виростають голови. Чоловічі й жіночі. О, все більше й більше! Вже – цілий натовп. За ним встають стіни, об’являються дивовижні будови. Не на возах серед степу чи в узліссях байраків або в дерев’яних будах, але в кам’яницях живуть ці люди. І Гашта не може надивуватись, яких невиданих речей понабудували ті його, Гаштині, праправнуки. А в тім здивуванні зароджується в Гаштиній голові спочатку неясна думка. Вимотується помалу й повільно набирає форми. Ось що його хвилює: чи ж залишились вони – оті його внуки – також і його внуками по духу? Ой, навряд… Ой, щось воно не так. І аж волосся ворушиться на Гаштиній голові жахом, коли він бачить, скільки між тими людьми дідів, немічних, старезних, баб, зігнутих, що ледве сунуть, спираючись на палицю. Сама старизна! А ще страшніше, що деяких старих ведуть молоді, обережно підтримуючи ту ветхість, що перешкоджає життю й рухливості та зменшує оборонність племені. А люде все йдуть і йдуть. Всі – старі й молоді – поспішають до Бористену, заповнюють весь широкий піскуватий берег і один по одному входять у воду.

На березі повно невідомих «жерців», волфів, ворожбитів, наузників, кудесників, зілійників. У золотих лудіннях, в барвистих шатах, у білих завоях. Із золотих кадильниць клубиться над ними блакитний дим, такий опойний, такий запашний, духовитий. Волфи співають і навхрест кроплять водою голови занурених у воду людей. А їхній провідник увесь виблискує золотом і самоцвітами, з мечем коло паса, стоїть на оздобленому повищенню на самім березі.

– Це – добре! Все дуже добре! – радіє скит, – Як є меч, то буде війна. А це головне. І навіщо б чоловік жив?!..

Але до Гаштиного вуха долітають дивні слова, що їх голосно проказує один із жерців. Говорить про милосердя, про любов до всіх, навіть… до ворогів?.. Ні, це так тільки вчулось!.. Про працю мирну, порядок, спокій. Що? – аж закипає кров у серці скита, – Що?.. Але стривай? Таж он говорять, що це – хрестяться люде в грецьку віру. В грецьку? У віру тих дикунів?

Гашта так збентежений, що аж руки йому холодіють й затинаються так, що під нігтями аж виступає кров на долонях.

– Грецька віра? Любов до ворога? Милосердя до переможеного?..

Ні, це не його нащадки! Це – греки. У-у, скудота! Греки – очевидно. Прецінь правнуки мусять заховати чесноти своїх прадідів. А чеснота скитів – погорджувати любов’ю, і до братів, і до жінок, не то що до ворогів! Любов, кохання – то найбільша слабість, що знесилює мужа більше за недугу тіла, дужче за рани, що їх дістав у бою. Милосердя? Тобто не вбивати й не мучити переможеного ворога? Може, ще й не пити веселощів перемоги з ворожого черепа? Чи не забирати в нього зброї, коней, жінок і дітей?.. Ні, таких скитів, щоб мали подібну віру, не може бути… Це – грецькі нащадки, не мої! – хитає гордливо Гашта головою.

Рад би встав і пішов до свого воза. Таж чомусь звестись на ноги не може, а перед очима вже вирізьблюється нова постать.

Гашта ані догадатись не може: що б це могло бути? Одежа на прихожім – довга, чорна, шкуратяним пасом підперезана. На голові – сличок, короткий, не бойовий, також із чорної тканини. І знов – старець! Борода біла – аж по пас.

– Пропали тут скитські закони: старих не вибивають, свою силу розріджують, – зсуває брови Гашта.

А той білобородий «чорноризець» розгортає перед себе сувій і, схилившись над ним, щось швидко й дрібно креслить пером, кладучи рядки з одного боку на другий. На білім сувої виростають чорні стьожки хитрих кучериків, закручених хвостиків, дуже красних візерунків. Гашта ще не розуміє: навіщо все те, кому потрібне? Однак така вже дивовижна та «одіж духів» з конопляного диму, що скит «бачить» думку чорноризця, що її той – от штука! – гусячим пером, звичайним, підгостреним гусячим пером «вкладає» в білий сувій.

Скит вловлює чужі й чудернацькі для його вуха наймення Аскольда і Діра, потім – Ігоря. А про них пише чорноризець:

«… і коли хто хотів хреститись, – не боронили йому. А тільки глузували».

«Хм… «Хреститись»… Чи це ж не означає саме отого, щоб стати милосердим?» – наче хтось інший вкладає скитові думки в голову. Але його мозок противиться й викидає з себе чужину: це – погано! Якщо ж з таких глузували, ще й прив’язавши їх до кола та витягаючи з них жили, – тоді це – добре! Ні, таки мусить скитський дух жити. Мусить! А з ним жива буде й ненависть, і помста, й найвища радість – проливання крові. Хто ж зречеться радості? Заспокоюється скит. І таки має з чого радіти.

Тепер чує знайомі вигуки й зойки. Он-бо, в диму й вогні знов лунають войовничі покрики, стогін