Погоня за вівцею - Харукі Муракамі
— Поспішаймо! — сказав я і накинув на плечі рюкзак. Хотілося якнайшвидше добратися до житла під дахом, поки не хлюпнула злива або не пішов сніг з дощем. Бракувало нам на такому холоді ще й промокнути!..
Ми поминули «небезпечний поворот», намагаючись іти швидкими кроками. Як і попереджав вівчар, від цього повороту віяло нещастям. Невиразне передчуття біди розповзалося по тілу, а потім ударяло об щось у голові, щоб сповістити про небезпеку. Таке відчуття з’являється тоді, коли під час переходу річки вбрід нога раптом потрапляє у холодну заглибину.
На півкілометровому відрізку дороги наші кроки звучали кілька разів по-різному. Не один раз її перетинали змієподібні струмочки води, що витікали з кам’яної стіни.
Навіть поминувши поворот, ми все ще не сповільнювали ходи, бо хотіли якомога далі відійти від цього місця. Коли хвилин через тридцять круча праворуч стала пологою і подекуди на ній з’явилися дерева, ми нарешті полегшено зітхнули і розправили плечі.
Добравшись сюди, ми вже не мали особливих труднощів з рештою шляху. Дорога стала рівною, навколишні гори згладили свої гострі хребти — і ми незабаром опинилися на тихому плато. Нарешті з’явилися і птахи.
Ще через півгодини ми залишили за собою дивовижну конусоподібну гору і вийшли на рівне, мов стіл, плоскогір’я, звідусіль оточене крутими горами. Складалося таке враження, ніби запалася вниз вершина велетенського вулкана. Перед нами, куди тільки сягало око, простягалося море побагровілих беріз. Між їхніми білими стовбурами проглядали яскраво забарвлене дрібнолісся і зелена трава, подекуди чорніли повалені вітром дерева.
— Начебто гарненька місцина, чи не так? — сказала подружка.
Що й казати, після того повороту, який ми щойно минули, це місце справді здавалося гарним.
Море беріз прошивала одна-єдина пряма дорога. Настільки широка, що міг проїхати джип, і така пряма, що від самого погляду на неї починала боліти голова. Без жодних поворотів і крутих підйомів. Спереду все збігалося в одну точку, над якою в небі пливла чорна хмара.
Навколо панувала страшна тиша. Навіть шум вітру тонув у безмежжі лісу. Іноді надлітали товсті чорні птахи і, розкриваючи дзьоби з червоними язичками, пронизували повітря своїм вереском, а коли відразу кудись зникали — тиша, густа і хитка, як желе, знову заповнювала простір. Опале листя, що заховало під собою дорогу, наскрізь просякло позавчорашнім дощем. Крім птахів, ніщо не порушувало навколишнього безгоміння. Ні березам, ні прямій дорозі не було видно кінця. Навіть низькі хмари, які ще недавно нас так гнітили своєю похмурістю, у просвітах між деревами здавалися якимись нереальними.
Через хвилин п’ятдесят ми наткнулися на річечку з надзвичайно прозорою водою. Через неї було перекинуто місток з поруччям, збитий зі березових стовбурів, а перед ним простягалася галявинка, придатна для перепочинку. Ми поскидали з плечей рюкзаки і спустилися до річки напитися води. Такої води, як ця, я ще ніколи не пив. Вона виявилася крижаною — від неї долоні відразу почервоніли — і солодкуватою. Пахло м’якою і свіжою землею.
Хмари не переставали рухатись в одному напрямі, але погода чомусь не змінювалася. Подружка взялася перешнуровувати свої альпіністські черевики, а я сів на поруччя і закурив сигарету. Десь унизу за течією шумів водоспад, судячи зі звуку — не дуже великий. Зліва надлетів примхливий вітерець, прокотився хвилями по листю на дорозі — і зник.
Докуривши сигарету, я розтоптав її ногою — і саме тоді помітив на містку ще один недокурок. Я підняв його й уважно розглянув. То був роздушений недокурок «Севен Старз». Не зволожнів — отже, хтось курив після: дощу. Тобто вчора або сьогодні.
Я спробував пригадати, які сигарети курив Пацюк. Та дарма — ніщо в пам’яті не спливало. Я навіть не міг згадати, чи курив він взагалі. Тоді я перестав мучити собі цим голову і викинув знайдений недокурок у річку. Прудка течія вмить понесла його з собою.
— Що там таке? — спитала подружка.
— Свіжий недокурок знайшов, — відповів я. — Схоже, що зовсім недавно хтось тут сидів і курив так само, як оце я сьогодні.
— Твій друг?
— Та хто його знає… Важко сказати.
Подружка сіла поряд зі мною на поруччя і, підібравши обома руками волосся, вперше за багато днів відкрила свої вуха. Шум водоспаду раптом на мить затих, але відразу відновився.
— Тобі ще подобаються мої вуха? — запитала вона.
Всміхнувшись, я простягнув руку і кінцем пальця торкнувся її вуха.
— Подобаються, — відповів я.
Ми пішли далі, але через п’ятнадцять хвилин дорога раптом обірвалася. Скінчилося і море беріз — наче ножем його відрізали. І тоді перед нами відкрилося просторе, мов озеро, пасовище.
Навколо пасовища на відстані п’яти метрів один від одного стирчали дерев’яні стовпи, з’єднані між собою старим іржавим дротом. Здавалось — ми нарешті добралися до цілі нашої мандрівки. Я штовхнув вицвілі двійчасті ворота, і ми опинилися на пасовищі. М’яка трава вкривала змокрілу до чорноти землю.
Над пасовищем пливли чорні хмари. Пливли туди, де видніли обриси високих гір. Їх було видно під іншим ракурсом, але я не сумнівався, що саме вони зображені на фотографії Пацюка. Навіть не треба було її витягувати, щоб у цьому переконатися.
Усе-таки дивне враження виникає, коли власними очима бачиш дійсний краєвид, який сотні разів розглядав на фотографії. Його глибина здавалася страшно штучною. Так ніби не я сюди прибув і роздивляюся краєвид,
