Погоня за вівцею - Харукі Муракамі
— Зрештою, всі вони жили бідно і, напевне, сподівалися, що, як пощастить, із злиднів можна вибратися, — сказав я.
— Як селяни Дзюнітакі?
— Саме так. Ось чому поселенці все життя відчайдушно обробляли землю. Але більшість з них умерла, так і не розбагатівши.
— Чому?
— Бо земля тут така! Клімат на Хоккайдо холодний і через кожних кілька років мороз обов’язково вибиває посіви. Як урожаю не збереш, самому немає чого їсти і продати нема чого. А як нічого не продаси — не купиш ні гасу, ні насіння, ні розсади на наступний рік. Тому й доводиться позичати гроші у лихварів під заставу землі. Однак урожай на цій землі не настільки високий, щоб можна було сплатити шалені відсотки. Врешті-решт землю в тебе забирають. Саме таке розорення і зводить більшість селян до простих орендарів…
Я перегорнув кілька сторінок «Історії Дзюнітакі» і прочитав подружці:
— У 1930 році відсоток селян-одноосібників від загальної кількості населення Дзюнітакі скоротився до сорока п’яти. Вони зазнали подвійного удару — великої економічної кризи і неодноразового вимерзання врожаю.
— Яка несправедливість! Тяжкою працею вони освоїли землю, але кінець кінцем не змогли втекти від своїх боргів… — зробила висновок подружка.
До відправлення поїзда залишалося хвилин сорок, і подружка вирішила прогулятися по місту. Я залишився в залі очікування і, попиваючи колу, розкрив на перших сторінках іншу книжку. Хвилин десять намагався читати, але врешті-решт передумав і поклав книжку в кишеню. У голову ніщо не лізло. В ній метушилися вівці, голосно хрумаючи літерами, які я їм підкидав. Я заплющив очі і зітхнув. Тишу прорізав гудок поїзда, що проїжджав без зупинки через станцію.
За десять хвилин перед відходом поїзда подружка вернулася з пакетом яблук. Ми пополуднували яблуками і сіли у вагон.
Можна сказати, що поїзд був на межі руїни. Дерев’яна підлога у м’яких місцях стерлася настільки, що утворилися жолоби; під час ходьби по ній тіло так і гойдалося в різні боки. Ворс на обшивці сидінь майже повністю виліз, спинки здавалися на дотик хлібом місячної давності. У вагоні висіла фатальна суміш запахів з туалету і гасу. Хвилин десять я витратив на те, щоб підняти вікно і впустити знадвору повітря; та коли поїзд набрав швидкості і до вагону влетіла хмара піщинок — мені довелося так само довго вікно опускати.
Поїзд складався з двох вагонів і загалом уміщав п’ятнадцять пасажирів, тісно з’єднаних між собою міцними кайданами байдужості і втоми. Дідок у светрі з верблюжої вовни все ще читав літературний часопис. Судячи із швидкості його читання, часопис вийшов у світ місяців три тому. Огрядна жінка середніх літ утупилася очима в одну точку з таким виглядом, з яким музичний критик вслухається у фортепіанну сонату Скрябіна. Я простежив за напрямом її погляду, але нічого, крім порожнього простору, не побачив.
Усі діти сиділи тихо. Ніхто не галасував, не бігав сюди-туди по вагону і навіть не намагався визирнути за вікно. Іноді хтось кашляв так сухо, наче щипцями для вуглин бив по голові мумії.
На кожній зупинці хтось виходив. Провідник спускався разом з ним, забирав у нього квиток, повертався назад — і поїзд рушав далі. Обличчя у провідника було настільки невиразним, що, здавалося, він міг би грабувати банки й без маски. Нові пасажири у вагон не заходили.
За вікном тяглася річка, каламутно-коричнева від надміру дощової води. У промінні осіннього сонця вона здавалася блискотливим потоком кави з молоком. У полі зору то з’являлася, то зникала мощена дорога вздовж річки. Інколи по ній мчали на захід велетенські вантажівки з деревиною, але загалом рух був незначний. Рекламні щити на узбіччі дороги безперервно посилали в порожнечу невідомо кому свої звернення. Щоб розвіяти нудьгу, я взявся розглядати рекламу, яка наближалася до мене одна за одною, — яскраву і метку, з нагадуванням про життя у великому місті. Засмагла дівчина в бікіні пила колу, кіноактор середніх літ мружився над нахиленою склянкою шотландського віскі, на годиннику аквалангіста виблискували краплі води, у розкішно умебльованій кімнаті фотомодель робила собі манікюр… Здавалося, що піонери нового бізнесу — рекламного — вміло завойовували для себе цей край.
На кінцеву станцію, Дзюнітакі, поїзд прибув о другій сорок. Ми з подружкою раптом задрімали і, мабуть, прослухали оголошення про зупинку. Після того, як дизель випустив останній подих, настала гнітюча тиша. Саме ця тиша, від якої наче запекла шкіра, й розбудила мене. Прийшовши до тями, я помітив, що у вагоні, крім нас, не було нікого.
Я квапливо стягнув з полиці багаж, розбуркав, поплескавши по плечу, подружку, і ми вийшли з поїзда. Холодний вітер, що дув уздовж платформи, нагадував про кінець осені. Сонце вже скотилося з полудня, і по землі зловісними плямами повзли чорні гірські тіні. Два гірські хребти збігалися один до одного під гострим кутом й обхоплювали місто з обох боків так, як захищають долонями від вітру запалений сірник. Продовгувата платформа станції здавалася вутленьким човном, на який от-от накинеться велетенська хвиля.
Приголомшені, ми хвилину дивилися заворожено на цей краєвид.
— То де ж тут колишнє пасовище Професора Вівці? — запитала подружка.
— У горах, — відповів я. — Туди три години їзди автомобілем.
— Відразу сьогодні поїдемо?
— Ні, — сказав я. — Якби сьогодні виїхали, то добралися б тільки опівночі… Переночуємо десь тут, а завтра вранці вирушимо.
Невеликий кільцевий роз’їзд перед станцією був порожній і безлюдний. На
