ХЗ. Хто знає, яким буде майбутнє - Тім О’Райлі

Модернізація шляхів передачі даних державним органам і ринкам — важливий крок до кращого регулювання. Від даних менше користі, коли вони передаються на папері або у цифровому вигляді, але в незручному форматі, як-от PDF, чи з’являються лише раз на квартал. А от коли дані надаються у форматі для повторного використання, приватний сектор допоможе з пошуком негараздів, а також розробкою нових послуг, цінних для користувачів і громадян. З’явилася навіть нова галузь — регуляторні технології, або RegTech, що використовують програмне забезпечення та відкриті дані для регулятивного моніторингу, звітності і контролю за дотриманням вимог.

Засновані на даних регуляторні системи не мають бути такими складними, як системи Google чи компаній, які обслуговують кредитні картки. Головне — визначитись із бажаним результатом і подбати про неприємні наслідки для тих, хто заважає прямувати до нього. Часто трапляється так, що стимули і результати не узгоджені. Наприклад, держава видає мобільним операторам ексклюзивні ліцензії на діапазон частот, сподіваючись дати користувачам надійний та універсальний зв’язок, однак за тендерами ліцензії дістаються тим, хто пропонує найвищу ціну. Чи допомагає такий підхід досягати бажаного результату? Якість мобільного зв’язку у Сполучених Штатах засвідчує, що ні. А що, як видавати ліцензії операторам, які зобов’язуються дбати про максимальне покриття? Подібно до реформи міністра Молано Веґа в Колумбії, якщо американським операторам доведеться платити абонентам за невиконані обіцянки про покриття, вийде ефективна система, що саморегулюється.

Наша взаємодія з бізнесом, державними системами й урбанізованим середовищем поступово переходить у цифровий вимір, тому потрібні креативніші підходи, а відтак гнучкіші види регулювання. Скажімо, водіям досі виписують штрафи за проїзд на червоне світло чи повороти в неналежних місцях згідно з даними камер, встановлених на перехрестях. Завдяки GPS поліцейським невдовзі не треба буде стежити за перевищенням швидкості на дорогах: штрафи виписуватимуться автоматично, щойно водій порушить правило.

Цілком можливо, обмеження швидкості корегуватиметься автоматично, відповідно до трафіку, погоди чи інших мінливих умов, які вимагають пригальмувати чи дозволяють прискорюватися. Фіксовані обмеження, що діють нині, втратять тоді сенс. Зрештою, може, на нас чекає безпілотний транспорт, здатний пересуватися швидше завдяки глибинній мережі — системі контролю за трафіком, яка убезпечить нас краще, ніж чинні обмеження швидкості. Швидкість матиме другорядне значення, порівняно з якістю алгоритму, що керує автомобілем, оновленими версіями софту в машині та сенсорами. Адже штрафи за перевищення швидкості виписують не для того, щоб автомобілі рухалися повільніше, а щоб на дорогах було безпечно.

Ще один приклад: розрахунки оплати проїзду за умов перевантаження на дорогах, покликані зменшити дорожній рух у центрі міст. Смарт-паркомати теж здатні проводити такі розрахунки: паркування може коштувати дорожче в години-пік, так само як квитки на літаки чи номери в готелях. Мабуть, найважливіше, що смарт-паркомати можуть надсилати водіям та навігаційним системам автомобілів повідомлення про наявність вільних місць на парковці. Скільки часу можна буде тоді заощадити замість марно кружляти, шукаючи, де припаркуватися.

З огляду на те, що в майбутньому буде більше електромобілів, лунають пропозиції замінити податок на бензин, яким нині фінансують дорожні роботи, податком на пробіг автомобіля. І в цьому допоможе GPS. Компанії на зразок Metromile вже пропонують страхівку, вартість якої залежить від того, як часто і з якою швидкістю їздить водій. Так само можна розраховувати податки — усі умови вже є.

Світ, де всюди під’єднані сенсори, може забрати в нас приватність та інші свободи, але ми неспинно просуваємося в цьому напрямку, й охочі заробити підприємці підштовхують до цього. Нас уже відстежує кожний сайт, на який ми заходимо. Кожна оплата кредитною карткою, кожний перегляд мапи, кожне використання навігатора не лишаються непоміченими. Приміщення більшості приватних компаній і державних установ оснащені камерами, які невтомно стежать за нами. Тож справджується прогноз фантаста Девіда Бріна з публіцистичної книжки 1998 року «Прозоре суспільство» (The Transparent Society). За доби повсюдного комерційного спостереження, без якого ми не отримували б послуг, до яких звикли, про приватність можна забути. Як наголосив Брін, єдине, що можна зробити, — подбати про двостороннє стеження за рахунок прозорості. На запитання римського поета Ювенала «Хто стерегтиме сторожу?» (Quis custodiet ipsos custodes?) у Бріна відповідь така: «Ми всі»201.

Утім фахівець із питань безпеки і приватності Брюс Шнаєр вважає, що до прозорого суспільства треба ставитися обережно, особ­ливо коли йдеться про збір даних державними органами. За браку збалансованої роботи влади, самої лише прозорості недостатньо. «Про це мають замислюватися відповідальні особи, які приймають рішення встановити камери спостереження або запустити програми з добування даних, — пише він. — Контроль громадськості за такими проектами — добре, але його замало. Держава найкраще функціонує за умови мінімального коефіцієнта взаємодії між управлінцями й тими, ким вони управляють, — тобто за умови максимальної свободи і мінімального контролю. Примусова відкритість у владі зменшує коефіцієнт взаємодії, і зазвичай це добре. Примусова відкритість у народі підвищує коефіцієнт взаємодії [контроль влади зростає], і це зазвичай погано»202.

Без сумніву, нам потрібні нові норми використання даних як приватними особами, так і державою. Ґібу Томас — нинішній директор із міжнародної торгівлі PepsiCo і колишній керівник відділу цифрових інновацій у Walmart — слушно зазначив: «Треба завжди все зважувати. Коли ми заощаджуємо людям гроші чи нагадуємо про важливу для них інформацію, ніхто не каже: “Стривайте, а звідки у вас ці дані?” або “Чому це ви використовуєте мої дані?”. Люди нам дякують. Гадаю, інтуїтивно ми всі відчуваємо, коли втручання в наше життя стає підозрілим»203.

Для регулювання приватності слід спиратися на поняття «підо­зрілість». Коли IT-компанії використовують наші дані нам на користь, ми про це знаємо і вдячні. Ми охоче повідомляємо Google своє розташування, бо хочемо отримувати підказки про маршрут. Від Yelp чи Foursquare ми теж не приховуємо, де перебуваємо, щоб вони радили найближчі заклади, де смачно поїсти. Ми не заперечуємо, нехай зберігають ці дані, адже в