Утрачений рай - Джон Мільтон

Надкушували й запихали в пельки —

Не м’якоть соковиту, ні – а попіл

Розпечено-сухий, жарини й сажу

Глитали і випльовували й знову

Жаддиво жерли. (У людей не так:

Вони покуштували тільки раз.)

…Нарешті, змучені, відчули дозвіл

Вернутися у постаті колишні.

А втім, є чутка: відтоді щороку

На певен час знов сповнюється Пекло

Сичанням. Так гординя сатанинська,

Що звабила людей, ковтає попіл.

Принижена, обернена в гадюччя.

І все ж чорти між нами й досі сіють

Пересуди та міфи героїчні:

Немов-то Змій під ім’ям Отіона

Із Євриномою (це ніби Єва)

Олімпом правили ще до Сатурна,

Який по тому уступив Зевесу.

Тим часом у Раю пекельна пара

З’явилася за знадою: Гріховність

І син її фатальний Розпад-Смерть

(Поки що не на білому коні).

І мовила Гріховність: «Переможний

Всерозпаде, нащадку Сатани!

Ось нам імперія новоздобута

Думками й ділом нашого Отця.

Не будем нидіти в пекельних брамах

Не знані, не страшні, завжди голодні!»

У відповідь озвалося безформне

Гріховности поріддя: «Лютий голод

Мене діймає скрізь: на Небесах,

У Пеклі, у Раю не знаю меж,

Де є харчі моїй утробі трупній».

Йому на теє кровозмісна мати:

«Гамуй же голод масою рослин,

А потім ласуй рибами чи птаством

І звірами. Все, часові підвладне,

Безжально поглинай. А я, Гріховність,

В людей ввійшовши, запашні приправи

Тобі зготую з їхніх мрій, слів, дій,

А в них самих – присмаку найсолодшу:

Те – нищити, те – красти у безсмертя,

Все поспіль – тлити, ржавити, гноїти!»

З найвищого Престолу це узрівши,

Уседержитель так озвавсь до почту:

«Гляньте – заворушились пси пекельні:

Ген там у новоствореному Світі

Паскудять, переплутують і гидять,

Що Я створив, облюбував, беріг,

А нетямливо-нерозумні люди

Здали проклятим руйначам. А ті

Мені нетямством їхнім докоряють:

Мов, Я в раптовому пориві гніву

Віддав Гріхові й Смерті Новий світ.

Мої пекельники не здогадались,

Що Я їх витяг і зібрав на те,

Щоб злизувати нечистоти й гидь,

Якими людство світ Мій забруднить.

Налижуться, нассуться, нажеруться,

Аж розпиратиме їх. І тоді

Ти, Сину Мій, могутньою рукою

Зметеш Гріх-Смерть і скинеш поза Хаос

У Пекло й запечатаєш навік.

Тоді оновлені Земля і Небо,

Очищені, освятяться. А доти

На них тяжіє справедливий вирок».

Бог змовк. Озвалися небесні сонми

Стотисячоголосим «Алілуя!»

Воно, мов гомін океанських хвиль,

Зі співами злилося у хорал:

«О Всеблагий! У правді величавій

Своїм творінням Сам даєш закони —

Хто може заперечити Тобі

Чи Синові не воздавать хвали!

Він – людства Оновитель і Творець

Землі Нової при Новому Небі,

Що назавжди зіллються з Небесами».

Так славили Творця. Тим часом Бог

По одному Архангелів скликав

І їм велів по людській непокорі

Новому світові надати змін:

Сонцю – скривить екватор’яльний шлях,

Який давав постійну стужу й спеку

Тим а чи тим земним краям. Тепер

Хай Сонце ходить в різні пори різно:

Краї ті самі перемінно пражить

Спекота й лютий сковує мороз.

Накинуть Місяцеві зміну фаз;

Усім планетам – петляві стежки:

Хай іноді шикуються в ряди

Зловіснії – по три, чотири, п’ять;

Зіркам – непевні впливи на життя;

Ще – метеорні зливи і навальні,

Взаємодійно з Сонцем, лихоліття.

Вітрам – непередбаченість: затишшя

Й руйнівні бурі, шторми і тайфуни.

Громам – страшний розкочувати гуркіт…

Для змін тих, кажуть, Ангелам звелів

Потужно зрушить полюси Землі

І шлях новий накреслювати Сонцю

Обабіч від екватора: в сузір’ях

Тельця та інших до Близнят спартанських;

Од Рака в тропіках до Лева й Діви

І Терезів, ще нижче Козерога.

Так стались пори року. Де раніше

Завжди буяли літо чи весна

Й лише полярні кола навскоси

Освітлювало Сонце, що котилось

Круг обрію без заходу і сходу,

Рятуючи арктичні землі естів

Та антарктичні землі Магеллана

Від наступу льодів. Мов по бенкеті,

Сонце, сп’яніле від плодів Знання,

Хитається. Бо як же пояснити,

Що до падіння людського безгрішні

Й чисельніші, ніж потім, пожильці

Земні і не замерзли, й не спеклись?

Небесні зміни зачепили й Землю:

Її то труять випари боліт

На Півдні, то на Півночі вітри

Батожать снігом, градопадом, льодом.

Ім’я вітрам тим: Аргест, Борей, Кесій.

Південніше розбушувався Траскій —

Дерева трощить, виверта з корінням

І плугатарить море. Далі ринуть

Набряклі грозами Нот і Афер

З Сьєра-Леоне; їм наперекіс

Евр і Зефір; а збоку, від пустинь,

Лібеціо й Сироко – товкотнеча

Ристалища стихій. Їх доганяє

Дочка Гріха – вражда живих істот.

Ідуть убивцями на звірів звірі,

На птахів – птахи і на рибу – риба.

Вже не траву – одне одного їсть.

Поваги до людей нема – втікає

Чи шкірить зуби і пече злим оком.

Те бачив навкруги Адам. Не все,

Бо зосередивсь на тяжких думках.

Ба, і в собі відчув ще гірші зміни

І темну каламуть переживань,

Що виплеснулися в спізнілий лемент:

«О горе! Горе після благодати.

Це що – край новоствореному Світу?

Кінець мені невчасному? Прокляття

З благословення? Втеча від Творця,

Що дарував мені щасливу долю?..

Ні-ні! Тут – гірше. Те, що заслужив,

Спокутував би сам один. А зараз

Усе, що їм, п’ю, сплоджую, творю,

Вже прокляте й породжує прокляття.

«Зростайте й множтесь» – нам повелів Бог

Тоді на радість, а тепер на смерть

І ще на голову мою прокляття

Усіх нащадків. У тисячоліттях

Злоначинателя згадають так:

«Тобі, нечистий праотче Адаме,

Завдячуємо наші лихоліття».

І падатиме той проклін-подяка

На мене. О, яке було коротке,

Оплачене ціною довгих