Натюрморт із вудилом - Збігнєв Херберт

Часто після вакацій я прислухався до розмов, у яких вихваляли світло далеких сторін. Але чим насправді є світло, задля якого митці колись покидали рідні міста, засновували фаланстери, сповідували солярний культ і входили до історії як школа з N? Чим є світло Голландії, таке зрозуміле для мене на образах, проте відсутнє у безпосередньому довкіллі? Якось я вирішив присвятити цілий день метеорологічним дослідженням. Ранок був погожий, але сонце перебувало за імлистою завісою, подібно до матової лампочки, отож, ані сліду l'azzurro[6]. Потім з’явилися хмари, однак швидко зникли. Точно о тринадцятій тридцять відбулося стрімке похолодання, а через пів години вперіщив рясний дощ, грубозернистий і синій. Він люто дудонів по землі, і здавалося, що дощ повертається вгору, аби впасти зі ще більшою запеклістю. Це тривало близько години. Точно о дев’ятнадцятій я виїхав із метою поглиблення студій до Схевенінгена. Тим часом дощ ущух. Терикони хмар на всьому заході. Сліпучо білі купальні, кабіни, казино тепер вкривав наліт фіолету. Незадовго до двадцятої все змінилося — почався приголомшливий фестиваль водяної пари, важко описувані метаморфози, форми, барви, ба навіть вечірнє сонце додало фривольної рожевості та опереткового золота.

Видовище закінчилося. Небо очистилося. Вітер ущух. Спалахнуло і згасло далеке світло — і враз, без попередження, подмуху, передчуття, з’явилася велика хмара попелястого кольору — хмара у вигляді розшарпаного бога.

Просторе приміщення, доволі тьмяне, хоча ліворуч є велике склепінчасте вікно. Крізь товсті шматки скла, оправленого в свинець, усередину просочується ліниве денне світло.

Боком до вікна встановлений дерев’яний мольберт, за яким сидить маляр. На голові у нього берет, одягнений він у стару куртку з цупкої матерії, штани з буфами, важкі, безформні чоботиська. Права нога сперта на нижню, поперечну дошку мольберта. Озброєна пензлем рука наближається до поверхні живописного твору.

Можна собі добре уявити цей терплячий, нерегулярний, маятниковий рух: нахилитися вперед — накласти фарбу, відхилитися назад — перевірити ефект. На верхній рамі образу прибита картка паперу — ескіз твору, який саме постає.

У глибині приміщення, розташованого вище, ніж решта робітні (туди піднімаються сходами), під тьмяною стіною учень розтирає барвники.

Отож, саме так народжується мистецтво? У погано освітлених покоях, серед куряви, павутиння й несамовитого балагану непринадних і незугарних предметів. Навіть малярські аксесуари — безладно розкидані зшитки з начерками, слоїки, пензлі, аркуші, гіпсовий відливок голови, дерев’яний манекен, — деградували до ролі кухонного начиння.

У цьому образі нема й тіні таємничості, чорнокнижництва, натхнення. Треба мати велику й барвисту уяву, щоб угледіти тут, як це чинить один мистецтвознавець, фавстівський настрій. Ніхто не стоїть у маляра за плечима. Після незначної зміни реквізиту у цьому приміщенні могли б працювати творець столів чи маестро голки.

Усі витончені смаки та прекраснодушні фантазії приречені на поразку і мусять поступитися перед щільною матеріальністю твору. Малярська матерія важка, рапата, масивна.

Таким є Маляр у своїй робітні Адріана ван Остаде (1610–1685). Олійний образ на дубовій дошці розміром 38x35,5 см.

Через кільканадцять років після того, як маленькі Нідерланди, що налічували заледве два мільйони мешканців, скинули іноземне ярмо, вони стали колоніальною імперією, квітучим і могутнім краєм, політичним організмом, доволі сильним, аби кинути виклик таким наддержавам, як Франція, Англія, Іспанія. В Європі XVII століття, яку роздирали релігійні війни, то був незвичайний, дивовижний для всіх притулок свободи, толерантності й добробуту.

Збереглося чимало повідомлень мандрівників, які навідували Голландію у період її «золотого віку». Молода міщанська республіка приваблювала гостей відмінністю стилю життя й особливим устроєм, а ще мурашиною працьовитістю, винахідливістю й здоровим, конкретним, приземленим ставленням її мешканців до життя.

Вільям Темпл, англійський посол у Гаазі та пильний спостерігач голландської сцени, нотував: «Люди живуть тут, як громадяни світу, пов’язані між собою узами доброго виховання й миру, під безсторонньою опікою поміркованих законів». Посланець Його Королівської Величності ідеалізував країну своєї місії, — нічого дивного, він обертався у найвищих суспільних колах. Зате у численних памфлетах і пасквілях того періоду виразно вчувається заздрість і затята нехіть сусідів. Голландію порівнювали з паразитами, котрі годуються людською кров’ю. Кровопивці, «голодні воші» — зневажливо кидав кардинал Рішельє. Писали, що вони — «торговці маслом, які доять своїх корів у ночвах океану, а мешкають у посіяних ними ж лісах чи на болотах, перетворених у сади». Хто б не помітив у цій фразі невмисної нотки поваги?

Трапляються й менш суб’єктивні та, що набагато важливіше, не присмачені жовчю спостереження, які безпосередньо стосуються нашої теми. Пітер Манді, відвідавши Амстердам у 1640 році, не міг надивуватися пристрасті, з якою голландці ставляться до малярства. Твори цього мистецтва можна було спіткати не лише у домах багатих міщан, а й у розмаїтих крамницях, закладах, ба навіть у ремісничих майстернях, а також на вулицях і майданах. Інший мандрівник, Джон Івлін, побачив на щорічному ярмарку у Роттердамі величезну кількість образів. А прецінь, в інших