Варвар у саду - Збігнєв Херберт

Війна щоразу ближче підступає до графства Тулузи і графства Фуа. Згідно з планом методичного завоювання хрестоносці облягають Лавор. Його захищає Емері де Монреаль, колишній союзник Монфора, син Бланш де Лорак, знаної «досконалої». Дама ця відома вірністю Церкві катарів і справами милосердя. Після героїчної боротьби, яка тривала понад два місяці, мури Лавора падають. Керівника оборони і вісімдесятьох лицарів повісили. Встановлена поспіхом шибениця не витримала тягаря, і багатьох приречених треба було просто дорізати. Каштелянку Лавора вкинули до колодязя й каменували. Гігантське багаття, найбільше за часів цієї війни, поглинуло чотириста альбігойців, котрі увійшли в полум’я, співаючи «cum ingenio gaudio»[60].

Насувається неминуча розправа з графом Тулузи, бо хрестоносцям зрозуміло, що Раймунд VI є ненадійним союзником. Він чинить усе, аби лише врятувати країну від війни, проте впертість папського легата незламна. Монфор облягає серце країни, столицю Ланґедоку — Тулузу, але, у свою чергу, його раптом самого оточують у Кастельнодарі. Під мурами цього міста суперники сходяться у кривавій, однак безрезультатній битві.

Амбіції Монфора непокоять папу, який навіть ненадовго припиняє хрестовий похід і несподівано надає своєму легатові Арно Емері титул герцога Нарбонського, що зумовило багатолітню незгоду цих двох завойовників, які досі працювали душа в душу.

Тепер у воєнну гру втручається араґонський король Педро II, поєднаний із Ланґедоком феодальними зв’язками, шваґер графа Тулузи, а водночас керівник хрестового походу на маврів і їхній нещодавній переможець під Лас-Навас-де-Толоса. Вже кілька разів, хоча й безуспішно, він виступав у ролі посередника в боротьбі своїх сусідів із французами, а тепер, користаючи з військової слави, намагається розтлумачити папі, що війна проти єретиків перетворилася на варварське загарбання та колонізацію християнського краю.

Коли аргументи не подіяли, Педро II на чолі найкращих лицарів Араґону й Каталонії переходить у вересні 1213 року Піренеї та стає поруч із Раймундом VI. Співвідношення лицарів становить 900 до 2000 на шкоду Монфору, коли обидві армії шикуються до битви біля міста Мюре. Раймунд VI на військовій раді пропонує чекати атаки, пізніше контратакувати й загнати суперника до замку силою, де невдовзі він буде змушений капітулювати. Іспанцям цей розсудливий план видається замало мальовничим і лицарським. Тимчасом Монфор із наполеонівською швидкістю і жвавістю кидається на араґонців, і обидві армії стискають одна одну у смертельних обіймах. «Було чутно, ніби великий ліс падав під ударами сокир». Педро II, 39-річний, могутній, тигрячої сили войовник не керує війною, а перебуває у самому центрі того всезагального хаосу, яким була середньовічна битва. Він гине у затятій борні, а звістка про смерть короля сіє паніку. Раптова атака Монфора з флангу змушує суперників тікати, серед них і армія графа Тулузи, яка не встигла навіть вступити у бій. Ланґедокська піхота, котра вже штурмувала Мюре, знищена, і двадцять тисяч люду поглинули глибокі й бистрі води Гаронни. Через півтора року Монфор, не втративши жодної людини, вступає до Рима катарів — Тулузи. Раймунд VI і його син отримують притулок при дворі англійського короля.

Монфор стає володарем країни, більшої ніж вотчина французького короля. Доля Ланґедоку здається вирішеною, проте вождь має, власне кажучи, лише стільки тої землі, що під підошвами французьких солдатів.

16 липня 1216 року помирає папа Інокентій III, і на звістку про це дев’ятнадцятирічний Раймунд VII висаджується у Марселі, з ентузіазмом зустрінутий мешканцями. Він одразу облягає Бокер і змушує Монфорового брата, який там обороняється, капітулювати. Мешканці Тулузи зводять на вулицях барикади і виганяють французів. Прямуючи крізь Піренеї на чолі араґонців, Раймунд VII вступає до своєї столиці, де його вітають зі сльозами радості. Монфор, уперше переможений, облягає місто, але марно, незважаючи на підмогу. Побитий «лев хрестових походів» уже не той, що колись, і кардинал-легат Бертран нарікає, що великий войовник, котрого раптом спіткало безвілля, «просить тільки Бога про спокій, і щоб від стількох страждань зволив вилікувати його смертю». На дев’ятому місяці облоги, під час ранкової атаки тулузців, був поранений Ґі де Монфор, Сімонів брат. Вождь вибігає з намету, де слухав був Службу Божу, і цієї миті великий камінь, запущений із військової машини оборонців, поцілив «графа у сталевий шолом так, що очі, мозок, зуби, чоло і щелепа розбризкалися, а сам він упав на землю мертвий, скривавлений і чорний».

Такий радісний вигук пролунав від Альп аж до океану.

Син Сімона, Еморі — лише тінь батьківських талантів. Двічі розбитий, він віддає здобуті батьком землі французькому королю. Старий лад у Ланґедоці відновлено. 15 січня 1224 року Еморі де Монфор назавжди залишив Каркасон, забравши з собою могутнє тіло свого батька, зашите у шкуру бика.

Після цього першого акту драми відбувається похід Людовіка VIII, справа рук його амбітної дружини Бланки Кастильської, яка чинила все, щоб унеможливити порозуміння між Раймундом VII та папою. Новий похід, попри героїчну оборону Авіньйона, був загалом військовою прогулянкою, однак, армію хрестоносців спіткала епідемія, і дорогою додому король Людовік VIII помер. Справу Монфора енергійно продовжує Умбер де Божо, новий королівський намісник Каркасона, котрий відвойовує втрачені хрестоносцями замки і запроваджує нову зброю проти непокірного краю. «На світанку, прослухавши месу і з’ївши сніданок, — розповідає історик Ґійом де Пюйлоран, — хрестоносці вирушили в дорогу слідом за лучниками… вони починали нищити винниці, розташовані найближче