Галицько-Волинське князівство - Іван Петрович Крип'якевич
Побудований Данилом Холм з самого початку був великим центром архітектури і образотворчого мистецтва [Іпат., с. 558–560.].
Із тогочасних монастирів особливу славу мав згаданий вже Полонинський монастир, яким керував ігумен Григорій, «чоловік святий, якого не було перед ним і по ньому не буде»; перебував тут литовський князь Войшелк [Іпат., с. 567–568, 573.]. У пізнішій традиції виступає як важливий центр монастир Спаса (поблизу сучасного села Спас Старосамбірського р–ну Львівської обл.) [Крип’якевич І. Княжий Самбір і Самбірська волость. — Літопис Бойківщини, 1938, № 10, с. 31–32.].
Типом культурного діяча того часу був князь Володимир Василькович, «книжник великий і філософ, якого не було у всій землі і після нього не буде». Він цікавився письменством і науками, «розумів притчі і темне слово», в розмові з перемишльським єпископом «говорив багато з книг» [Іпат., с. 601.]. Як видно із літописного оповідання, він кохався у книгах, залюбки сам їх переписував, роздавав цінні книги церквам і монастирям. Володимир розбудував місто Берестя, звів нові укріплення в Кам’янці, поставив ряд церков і монастирів. Всі значніші церкви на Волині прикрасив іконами, дорогоцінним посудом [Іпат., с. 608–610.].
Основною рисою розвитку культури були її тісні зв’язки з іншими землями Русі. Приєднання Волині і Прикарпаття до Києва в період Володимира і Ярослава стало основою до тривалих культурних і політичних зв’язків. Західні землі були зв’язані з Києвом економічними взаємовідносинами, єдністю матеріальної і духовної культури, політичними інтересами княжих династій. З Києва і Київщини на Волинь і в Галичину надходили ремісничі і художні вироби, привозні товари зі Сходу. На західних землях поширювалися овруцькі шиферні вироби, київські ковтки, різні твори мистецтва. Для холмського собору Данило привіз ікони з Києва і Овруча, дзвони з Києва [, с. 559.]. Через Волинь і Галичину проходили торгові шляхи з Києва до Польщі, Угорщини та в Середню Європу. Київська митрополія була центром церковного життя всієї Русі, і у тісних зв’язках з Києвом перебували також єпископи володимирський, холмський, перемишльський і галицький[215]. Деякі київські митрополити походили з західних земель[216]. Близькі зв’язки західних земель з Києвом засвідчує письменство: Київський літопис подає точні відомості про події на Волині і в Галичині, Галицько–Волинський — про Київ. Вище вже згадано про киянина Тимофія, який відігравав важливу роль у Галичині [Іпат., с. 483.].
У близьких взаєминах з Галичем і Володимиром перебували також інші землі. Пінська земля, яка ревниво оберігала свою незалежність, не раз користалася допомогою волинських князів у боротьбі проти литовських набігів [Іпат., с. 530, 543, 576.]. Чернігівські князі нерідко намагалися здобути собі галицький престол, і це вдалося на деякий час синам Ігоря Святославича, а пізніше Михайлові Всеволодовичу та його синові Ростиславу, У час ординської навали чернігівці шукали захисту в Галичині і одержали тут землі для себе[217] [Іпат., с. 525.]. Василько Романович віддав свою доньку Ольгу за чернігівського князя Андрія Всеволодовича [Іпат., с. 562.].
Зв’язки з Новгородом зміцнив Роман Мстиславич, що деякий час був новгородським князем і допоміг новгородцям організувати захист їх землі. Новгородський князь Мстислав Мстиславич добув Галицьке князівство і жив у дружбі з Данилом. В тому часі у Володимирі оселилось чимало новгородців [Іпат., с. 605.].
Особливо близькі зв’язки існували між галицькими і галицько–волинськими князями та Суздалем. Початок їм поклав Володимирко галицький. Щоб забезпечитися від наступів з боку волинських князів, Польщі і Угорщини, він увійшов у дружбу з Юрієм Мономаховичем, засновником Суздальського князівства, який добивався Київського князівства. Володимирко допомагав Юрієві у його заходах у Києві, а за те Юрій підтримував Володимира проти волинських князів. Союз підтверджено шлюбом Володимиркового сина Ярослава з Ольгою Юріївною. Ярослав, засівши на галицькому престолі, далі підтримував дружбу з Юрієм, Юрій допомагав йому під час конфлікту з Іваном Берладником.
Ту саму політику продовжував Володимир Ярославич, який стояв у близьких взаєминах з Всеволодом Юрійовичем «Велике Гніздо» і визнавав його старшинство. Коли ж Володимира прогнано з Галича, Всеволод допоміг йому повернути Галичину.
Волинські князі в період Юрія Мономаховича належали до ворожого йому табору, бо лякалися поширення впливів Юрія на Волинь. Політика, ворожа суздальським, князям, проявилася також у тому, що Роман Мстиславич, перебуваючи на Новгородському князівстві, захищав Новгород проти коаліції князів, очоленої Андрієм Боголюбським.
Але коли виникло об’єднане Галицько–Волинське князівство, Роман, оцінюючи значення Суздальського князівства, увійшов з ним у дружні відносини [Лавр., с. 399 (1204 р.).]. Цю політику продовжували Романові сини, Данило і Василько. 1229 р. Василько їздив у Суздаль відвідати Юрія Всеволодовича і тоді, мабуть, домовився про свій шлюб з донькою Юрія, Разом з Васильком їздив політичний радник Романовичів, боярин Мирослав: це вказує, що велися якісь ширші політичні переговори. В пізнішому часі дочка Данила пішла за володимирського князя Андрія Ярославича [Іпат., с. 505; Густ., с. 336.], а його онук Юрій Львович мав за жінку доньку Ярослава Всеволодовича суздальського. Спільні політичні інтереси північно–західної Русі з Галицько–Волинським князівством були зумовлені також потребою боротьби проти німецьких рицарських орденів.
Зв’язки західних земель з північними знайшли свій відбиток у взаємовідносинах в галузі мистецтва. Архітектура Галича і Суздаля має багато спільних рис, які можна пояснити лише взаємними впливами художників обох князівств 40[Воронин И. H. K вопросу о взаимоотношениях галицко–волынской и владимиро–суздальской архитектуры XII–XIII вв. — Краткие сообщения Института истории материальной культуры, 1940, вып. 3, с. 10–11.].
Єдність всіх земель Русі проявлялася у спільних виступах проти іноземної агресії. Коли 1189 р. угорський король захопив Галицьке князівство, у Києві зустріли це з великим обуренням, а київський митрополит закликав князів: «Це іноземці забрали вашу батьківщину, треба вам піднятися за неї» [Іпат., с. 446.]. Мстислав Мстиславич, новгородський князь, в 1220–х рр. організував боротьбу проти угорського засилля і прогнав угрів з Галичини. З другого боку, галицько–волинські князі брали активну участь у походах проти половців, які загрожували в першу чергу наддніпрянським князівствам. Роман Мстиславич здобув собі широку славу боротьбою з половцями, про його рицарські подвиги співали пісні. Коли ж на землі Русі насунула вперше навала кочівників–завойовників, полки західних земель дружно з військами інших князівств на Калці зустріли ворога. Під час походу Батия на Русь Данило намагався забезпечити столичний Київ своїм військом від грізної небезпеки.
Взаємини галицько–волинських земель з країнами Центральної Європи виявлялися в торгових зв’язках, у політичних переговорах,
