Галицько-Волинське князівство - Іван Петрович Крип'якевич
Важливо було б з’ясувати питання, чи срібні гривні, поширені по всій Русі, виготовлялися також в Галицько–Волинському князівстві. Натяк на те дає літопис при описі дорогоцінностей Володимира Васильковича, а саме, що князь «тарелі великі срібні і кубки золоті та срібні сам перед своїми очима побив і вилив у гривні, і намиста великі баби і матері своєї вилив і розіслав милостиню по всій землі» [Іпат., с. 601.]. Не сказано тут виразно про «гривні кун», а «гривна» може означати також прикрасу одягу [Іпат., с. 610.]; але Володимир саме наказав знищити прикраси, отже, правдоподібно, мова йде тут про гривні як грошові знаки. Князь міг вважати, що милостиню краще давати у загально прийнятих грошових гривнях, аніж у цінних предметах.
У наведених вище грамотах Андрія Юрійовича [Болеслав–Юрий II, с. 151.] згадані нові назви: монети, гроші і денарії. Також Юрій II у грамоті на війтівство у Сяноку назначає оплату від судових справ по два денарії на князя та один денарій на війта. Жителі міста повинні платити щорічний чинш до 16 грошів [Болеслав–Юрий II, с. 77–78.].
І гріш і денарій — це частини монетної гривні; у XIV ст. рахували у гривні 48 грошей, або 240 денаріїв [Gumowski M. Podrecznik numizmatyki polskiej. — «Krakow, 1914, s. 284.]. Це була дрібна, розмінна монета; карбували її в Чехії, Угорщині, Польщі і інших країнах. Як видно із княжих грамот, вони були в обігу і в Галицько–Волинському князівстві. Можливо, що й галицько–волинські князі карбували свою монету на зразок західної, але до цього часу її не відкрито у монетних скарбах. Існування галицько–волинської монети очевидне з того, що польський король Казимир, зайнявши Галичину, випускав для неї окремі гроші з написом «монета володаря Русі Казимира».
ВІЙСЬКО
Військо в Галицько–Волинському князівстві було організоване, як в інших землях Русі, але відзначалося деякою місцевою специфікою.
Основними формами військової організації були «вої» і «дружина». «Вої» — це загальне народне ополчення, яке князь використовував у воєнних діях в час особливої потреби. Починаючи боротьбу проти угорських військ, які захопили Галич 1230 р., Данило закликав все ополчення: «зібрав Галицьку землю... і зібрав від Бібрки аж до річки Ушиці і Пруту, і обляг (Галич) тяжкою силою» [Іпат., с. 506.]. 1245 р. Ростислав Михайлович йшов у похід на Ярослав, «зібравши багатьох тубільців» [Іпат., с. 532.].
Дружина складалася з бояр. Як уже з’ясовано в іншому місці, князь надавав боярам землі, а за те вони мали обов’язок виконувати військову службу, яка полягала переважно в участі у воєнних походах князя. 1211 р. у війську Василька Романовича були бояри Вячеслав Товстий, Мирослав, Воротислав, Дем’ян та «багато інших бояр» [Іпат., с. 485.]. Літописець підкреслює: «військо Данила було більше і міцніше, бо були в ньому всі великі бояри його батька» [Іпат., с. 488.].
Бояри брали участь у воєнних походах не лише особисто, а приводили і свої військові частини. «Великі» бояри держали інколи на утриманні цілі полки. Так, галицький боярин Володислав мав своє наймане військо. У дворі Судислава знайдено цілий арсенал зброї — списів і стріл, що служили на потреби його воїнів [Іпат., с. 488, 506.].
Середні бояри, як видно із пізнішої традиції, були зобов’язані на заклик князя йти у похід з одним–двома воїнами — оружниками або стрільцями[205].
При такій організації військових сил князь був залежний від доброї волі бояр, які могли дати йому допомогу або її відмовити. Маючи своє власне військо, «великі» бояри неодноразово повставали проти князя. 1231 р. всі галицькі бояри покинули Данила так, що при ньому залишилося тільки 18 вірних «отроків» [Іпат., с. 509.].
Щоб позбутися залежності від бояр, князі намагалися організувати своє власне військо. Частково цю потребу забезпечували іноземні наймані загони. 1208 р. Роман Ігорович їздив в Угорщину і привіз з собою найманих угрів[206] [Іпат., с. 482.]. Часто князі користувалися допомогою степових орд — переважно половців. Завдяки половецькій допомозі 1099 р. Ростиславичі перемогли угрів під Перемишлем; пізніше полки половців закликали до себе Ігоровичі, Мстислав Мстиславич, а деколи також Данило[207].
Але іноземним загонам не завжди можна було довіряти, вони не раз руйнували землі князів, яким приходили на допомогу: так, 1236 р. половецькі союзники пограбували «всю Галицьку землю» [Іпат., с. 516.].
Щоб не бути залежними ні від іноземців, ні від бояр, князі почали організовувати свої власні полки. Етапів цієї організації ми точно не знаємо, але бачимо їх результат — створення сильних військ, підвладних лише князю.
Ці зміни в організації сил провів в першу чергу Данило Романович. Ведучи довголітню боротьбу проти засилля галицьких бояр, а далі примушений захищати своє князівство від нападів ординців, Данило присвячував особливу увагу поліпшенню військової справи.
Військо Данила поділялося на важкоозброєних «оружників» та легкоозброєних «стрільців». Оружники, у кольчугах і шоломах, з списами, мечами і щитами входили у бій на конях. Перший удар виконували списами, коли ж списи ламалися, продовжували січу мечами[208].
Часом вершники перед боєм сходили із коней і йшли у бій як піхотинці [Іпат., с. 540.]. Удар важкоозброєного війська, як правило, вирішував хід битви.
Легкоозброєні частини, стрільці, мали за зброю луки. Вони починали бій, вражаючи ворога стрілами[209].
Формування важкоозброєних і легкоозброєних військ існували на Русі ще з XI–XII ст. Але у війську Галицько–Волинського князівства XIII ст. помітний прогрес і в озброєнні війська, і в його тактиці. Зображення важкоозброєних воїнів, які бачимо на печатках XIV ст. [Болеслав–Юрий II, табл. 1, 5–7.], показують значне удосконалення зброї: так, наприклад, шолом вершника менший, ніж у раніших часах, і краще забезпечує голову; щит також менший і легше ним воювати. З літопису знаємо, що були три роди списів: копія, сулиця і рогтиця [Іпат., с. 512, 533, 534, 538, 549, 552, 566.]. Легкоозброєні стрільці одержали також нову зброю — рожанці [Іпат., с. 540.], якісь поліпшені луки.
Дії оружників і: стрільців були тісно координовані у бою. Стрільці не лише створювали передні полки війська, але також ставали на крилах оружників, захищаючи їх з флангів.
Літопис багато разів описує зовнішній вигляд тогочасного війська. На укріпленнях міста Володимира, які оглядав Бела IV, «стояли оружники — блищали щити і оружники були подібні до сонця» [Іпат., с. 510.]. У битві під Шумськом
