Легенди Старокиївські - Наталена Андріанівна Корольова

І знов радісно Марійці, і знов аж вголос хихикає, бо ж таки й вона – «піврозумна»! Але ж враз отямлюється. Все у тієї видющої бабусі «невірні» та «невірні», аж моторошно Марійці слухати. «Бо ж до Вавилона ходила! Та її ті татари і хан Ірод збили. І ногу поламали, тому й шкутильгає»!

Але таке й думати страшно. І Марійка махає біля себе рученятами: відгонить від себе ті грізні думки, як влітку мошкару, коли та дуже тне. Але «невірні» все перед очима крутяться. Тоді Марійка починає підстрибувати, як та мошкара, спочатку на однім місці, двома ніжками, потім однією й непомітно для себе відстрибує в пітьму. Найліпше б заспівати, так біля церкви, те – «грішка»! Марійка згадує, як восени тут шукала ягоди. Вона вміє знайти й в пітьмі. Тепер, на жаль, ягід нема, але ж фіалок тут завжди сила!

Схилившись, щоб ліпше чути запах трав, Марійка йде повільним кроком, притискуючи рослини босою ногою. Ягід так шукати не можна, але фіалки… Ось вони! Й, прикуцнувши, вибирає з трави квіточки. Вибирає швидко, одну по одній. Бо ж у пітьмі тільки нерухомої фіалки не знайти, коли ж притиснеш її босоніж, – тоді запах міцнішає. А з тим запахом, що розливається по дворищу, відлітають і думки про Вавилон, про скотього бога та про тих страшних «невірних», що чужу бабусю били…

– І все ж таки, голубоньки мої, щаслива я, що по тій землиці ступала, де Климент святий ходив. На піску тому клячила, де море тіло святої Теодосії, як на золоте ложе поклало… Тільки ж одного жаль: чуда на морі не бачила, а йшла я по нього аж на край світа, людоньки! – долітають в пітьму до Марійки слова. Таж Марійка навмисне не прислухається. Тепер-бо вона не тільки чує сильний запах з пучечка, що тримає в ручці, а таки ж і бачить їхню ситу фіалову барву. Бачить, мов удень! Чи ж воно вже розвиднилось? Бач, а чужа бабуся не така, як своя: казати-казала, а «опівночі» й не покликала, щоб дати обіцяний дарунок!

Дівчинка випростується й оглядається назад. А там – з-поза стіни, тієї виламаної зубцями, що мов сходи до неба, аж між самі зорі, – повно світла.

Марійка підбігцем гонить до храму, піносить ніжку, щоб не зачепитись за поріг, і – застигає. Ніжка тихесенько опускається на плити, в грудях спирає дух, а серце тремтить-тетелить, як розгойданий дзвін. Той, що бабуся казала про нього: «Ой рано-раненько та заздвонить дзвін в Єрусалимі»…

У Софійському храмі нема іконостаса. Лише кілька низеньких сох-колюмн відділяють вівтар від храму. А у вівтарі перед престолом – довгастим, мурованим, як гробниця, – світла, світла! – Не свічки – зорі порозквітали вогнистими квітами на високих, срібних стеблинах білих. Дзеленчать розгойдані злотосяйні кадильниці, і не знати: світло чи аромат в’ється з них так, що з радощів сльози на очі набігають, а на устах солодкість росою осідає.

Довкола престола – тих Божих ангелів, як зір на небі! Ані не оглянути всіх, не те, щоб полічити. Білосяйні, як сніг, ясніші за сонце, над зорі, над квіття гарніші.

І між ними Марійка впізнає «знайомих», що були на образі, а тепер прийшли сюди. Ось Гавриїл з лілеєю, он Михайло з мечем, Урієль з блискавкою, Рафаїл з блакитно-срібною великою рибою. А найгарніший зі всіх – он той, з веселковими крилами, одягнений, як візантійський цар-василевс – Ангел Доброї Ради, Марійкою найулюбленіший.

«Днесь спасеніє миру бисть», – саме виводить «веселковий» ангел, й Марійці здається, що той спів підносить її від землі, мов крила, – «Яко воскресе, воскресе Христос»… – хвилею прибою летять у відповідь тисячі радісних ангельських голосів.

Згадала Марійка про обох бабусь. Хоче їх покликати. Таж їх нема на кам’яній подушці. Аж он вони: в земному поклоні обидві припали обличчям до землі. І Марійка тепер ясно бачить, що то вони – і не вони. Ані своєї бабусі Марії, ані «чужої» нема. Замість них інші, таж і ці знайомі. Бачила їх, але – де й коли?

Ах! Та це ж було недавно! Як вона з бабусею ходила до церкви святого Юра! Там було на стіні намальовано все-все, що ось тут є тепер. І покривала так само бликитним сяйвом облиті, й руки у одної от так зіп’яті над головою!

«Мироносиці»! – казала на них бабуся! Мироносиці!.. Але ж було їх три. І та третя, що не припала обличчям до землі, тримала в руці такий гарний глечик. От так…

І, наслідуючи рух, Марійка підносить ручку з фіалками, скільки може – догори й розтуляє пальчики. Фіалки падають ароматними краплинами найдорогоціннішого пурпуру, того фіалового «тричі барвленого», що був у Візантії ознакою тільки єдиного василевса…

Печерський ігумен Антоній тихо стукнув пучками пальців по незастеленому убрусом, небарвленому столі: трапезу закінчено.

Братія враз підвелась на рівні, беззвучно відсунула лави й обернулась обличчям до рельєфного образу Богоматері – точної копії тієї «Влахернської Оранти», що прикрашає царгородський фонтан. Прогомоніла, відспівала дужими чоловічими голосами «молитва по насищенню». Від братії відокремився диякон Анастасій, з рук брата Спиридона-просфорника прийняв різьблену дерев’яну тарелю з «Богородичною гіросфорою», що сьогодні була з чорного борошна, як годиться на Благовіщення у великому пості. Рівними, поважними рухами людини, що звикла ходити біля вівтаря й довкола палаючих ставників, Анастасій, вклонившись ігуменові, підійшов до образа Пречистої.

«Взбранній воєводі побідительная…» Заколивалась розколисаними хвилями урочиста мелодія гімну Богородиці, зложеного Візантією в подяку Пресвятій Діві, що визволила їх від набігу буйної Київської Русі-України, яку не спиняє ані грізна лють чорного Понту Евксінського.

Анастасій, вклонившись «Влахернитисі» урочистим рухом офірування, помалу тричі раз за разом підніс вгору таріль з просфорою, як наказував робити в кожне Богородичне свято лаврський устав.

Так-бо ж чинили святі апостоли по успінню