Легенди Старокиївські - Наталена Андріанівна Корольова

А як молилась бабуся про князеву дружину, як би ж могла й про самого князя не згадати!..

Того ж дня, як звичайно, церкви обійшла й додому вернулась. Марійка досхочу по бур’янищах набігалась-награлась ще й у віночок з торішнього нечуйвітру красно прибралась і піснями весну викликала. Обвесніло-бо вже зовсім. Та ще яка тепла провесна прийшла! Аж той світ Божий на руїнах просто садами райськими квітне-зеленіє.

І незчулась мала, як ніч надійшла, свій намет зоряний над землею розп’яла. Вітрець молоденький, леґінь весняний, шемтінням ласкавим та лагідним між торішніми билами зітхає, між тими, що їх стара Марія за зиму спалити не встигла:

– Таж іди вже, йди! – гукала йому Марійка.

З гаїв сова обізвалась, скляними дзвіночками жаби у потоках забринькали. Вже й соловій десь тьохкає. Місяць ріжкатий, тонісінький над бором виткнувся, кажанів на послухи вислав: чи облягли вже на землі, чи сплять, чи можна вже йому, молоденькому, вийти?

Аж баба Марія з ціпком й торбами вже кличе дівчатко:

– Веди-но, Марійко, до Святої Софії.

В Марійки від здивування аж очі круглими стокротками розквіли:

– Проти ночі, бабусенько? Таж я боюся? І не бачу нич! – Й до старої тулиться, – Ще, може, й відьму спіткаємо! Або кам’яна баба з грузів устане та проти нас руки наставить!

А баба своєї:

– Е, не базікай! Бачу – не бачу! Коли не бачиш ти, дитино, то я й полапки, Біг дасть, шляху триматимусь. Ще й тебе доведу. П’ятдесят і вісім літ до Святої Софії в сю ніч святу ходжу. Тринадцять мені було, як сиротою лишилась, як і ти, доню, й з того часу в Господа на харчах живу. Тож не можна мені цієї ночі у Святій Софії не бути. Не можна! Сьогодня ж, Марійко, ніч Христова, Воскресна ніч дивна. Ти ж таки велика. На семий вже тобі пішло, то ж мусиш знати, як з-під каменя Христос встав і світ звеселив.

І щоб сном не зморило дитину, щоб не вишукувала собі страхів у темряві, розповідає баба дівчинці про Паску Велику. Давнина! Ані ще князя Ярослава тоді не було, та де, ані Києва самого!

«Земля була пуста й порожня, – мов намистину в гапт, вставляє стара з Письма, що в церкві чувала, в своє оповідання.

Тільки по самій середині землі – святе місто Єрусалим стояло, оподаль – села… Як же містові без села жити? Назарет з Віфліємом, як дітки до матері, до Єрусалима тулились. Маленькі були, вбогі, от як наша земляночка в бур’янах, – у лісах ховалися. Та ще: далеко-далеко від них – місто грішне, Вавилон, було. А в ньому сама татарва жила й грізний хан їхній – Ірод на наймення – панував…»

Так пізнавала Марійка благу вість євангельську й простодушно її приймала до серденька: як же не вірити, коли бабуся кажуть?

– А ще раз, бабусенько, розкажіть про вхід Христов до Єрусалима.

– Таж щойно розповідала!

– Але ще! Ще раз!

– Кажу ж: саме тоді Спаса в Єрусалимі святкували.

– Спаса, бабусю? Це тоді, як солодкі макагиги та мед золотий від «душ добрих» дістаємо?

– Та не коли ж!

– Йой, як гарно! – стрибає мала. – То – найгарніший день у світі! – й немов на власні очі бачить те панство, що – тоді! – до Єрусалима з’їхалось. У золоті, у корзнах, самоцвітами оздоблених, у бармах золотих. Коні – як змії, пардусів слуги на ретязях провадять. Бо ж де панство на святкування з’їхалось, – як же там без ловів? А як полювання – то, річ видима, і котюги ловецькі, й пардуси сорокаті.

Баба згадує ще перекази, що сама в дитинстві чула від старців зрячих, що тих котюг-пардусів по стінах – казали – намальовано у Софії – скрізь по сходах, що церкву з палатами княжими колись споювали.

– Таж звісно: ігрища, – нав’язує баба квітку за квіткою в різнобарвний вінок своїх уявлень, – Гудці різні на пищалях, жоломіях та бандурах красних скрізь на майдані вигравають. Танцюристки панству на потішення, рукави додолу поспускавши, танцюють – різне виводять! Хлопці на тичку височенну, гладесеньку, мов вевириці видираються. А Христос, Господь наш, тим часом до брами Єрусалимської підходить. Золотою Брамою вона звалась, як і наша. Бо ж уважай, доню, наша саме по тій Єрусалимській – рисочка в рисочку побудована, бо ж так наш князь Володимир звелів… І як пройшов Христос Золотими ворітьми Єрусалимськими – у ту ж мить нестемнісінько вони самі собою зачинилися. І з того часу, ой Господи! – ніхто й ніколи їх відчинити не може. Тільки як страшний суд наступить, от тоді знову сама собою відчиниться Золота Брама й знову з нею у славі своїй Христос вступить.

А до тієї брами, дитино, провадить хідник підземний, через всю землю з нашої Лаври святої проритий. Й ніхто не знає, де саме його вкрито. Ніхто й не знайде його, крім душ праведних тих ченців лаврських, що під землею відпочивають. А вони тим ходом простісенько до Єрусалимських Золотих Воріт прийдуть і з Христом у царство Боже увійдуть.

І справді жебрачка помацки веде за собою Марійку, бо та вся з цілою душею в чарівну казку поринає, що й в ясний день дороги б не бачила: вона дивиться-бо лише в те місце пітьми, відкіль виходять бабині слова. Тим часом знає, бо ж чула не раз, що буде далі.

– Йой, кажіть, бабусю, кажіть! – враз подасть голос, як баба замовкне.

– Ірод-хан саме тоді звелів поставити в храмі Єрусалимському на наругу люду християнському бога скотього Велеса, а з ним іще Семаргля і Мокош