Легенди Старокиївські - Наталена Андріанівна Корольова
Вже улогою горою в байрак попід Кудрявцем вийшли баба з дівчинкою, вже ось-ось недалеко й «жидівське місто», що біля Львівської брами. Чути вже й пси явкотять. Марійці стає лячно: жидовини ж бо, як і татари, однаково «невірні». Що, як їх з бабусею схоплять та й поженуть до Вавилона Іродові-ханові служити! Таж баба бере осторонь Жидівської слободи. Обходить стежечкою очертом, і страшна слобода зникає в темряві, як сон лихий. Вже по ній. А там вже незабаром і Софіївські мури темним островом з оксамиту ночі виходять. Один бік церкви великої, мов широкі уста, до неба зітхають, другий – ницо в звалищах лежить грузом. Але вдень ще видно, що з різнобарвних пругів складались ті стіни могутні. І такий в них гарний рожевий колір тих пасів, що між ними ще різні прикраси-малюнки пороблено! Так любить Марійка той рожевий тон й велику-велику Матір Божу, що на стіні дрібними зірочками-камінчиками «вигаптовано». Любить Марійка ту «мусію нерушену», й тут вже їй нічого не страшно. Чого ж боятись, коли тут сама Матір Божа стало на молитві за весь люд хрещений перед Господом стоїть? Це ж вона, як говорить бабуся Марія, «є Царства Стіною Нерушимою»! І три зорі там намальовані… Ще б пак не знала їх Марійка! Ніби й вночі бачить: на обох раменах та над чолом сяють!
– Бабусю, це ж бо вони зійшли з неба й так вже тут залишились, коли Ясний Ангел Святій Діві об’явився? Чи…
Чиїсь кроки… Чужі! Не Марійчині й не бабині будять тишу Софійського подвір’я.
– Хтось тут ходить, бабусю, – шепотить Марійка.
– Вітер, дитино, – хитає головою стара, – Торішній лист чухрає. Нині-бо лише вітер на прощу сюди приходить. Та ще те листя сухе, що жене поперед себе, як примару тих дзвінких гривен срібла Володимирового з його знаком… – Й згрібає бабуся палицею сухий лист, що справді скрізь купками лежить, – Бач, скільки його тут отой пустун понаносив. Веснонька ще не встигла поховати під килимом нового зілля.
– Бабусеньку’! Таж іде хтось… До нас іде! Ну, і як ви не чуєте?
Чує й стара: шовг-шовг та й зацокотить об плити залізна палиця. І знов шовг-шовг. Вправне вухо старої впізнає; не молода людина наближається, ще й каліка, бо ж на одну ногу припадає, другу тягне.
– Не бійся, дитино: це наша сестра-жебруща, – Й гукає вголос: – Всякий дух най хвалить Господа! Йди, йди, душе християнська. Більше нас буде на Святе Воскресіння в Святій Софії зруйнованій.
З пітьми виринає ще більш за бабу Марію збідована постать, з клунком-горбом за плечима. І немов темрява ночі ще для неї заясна – прикриває рукою дашком очі:
– Маріє! Це – ти? – Голос завмирає слабенький, як тихий вітрець в надломанім голоснику під виспром в розваленім храмі. Та баба Марія впізнає відразу товаришку колишніх, під цими ж мурами прожитих, прошацьких літ. Умнозі-бо пройшло їх!
– Маріє! – немов відгуком власного наймення вітає прихожу незряча. Й сліпма без Марійчиної помочі йде їй назустріч. Обнімаються й нахрест тричі цілуються жебрачки.
Марійка всміхається, аж хихикає: так радісно їй, що бабуся зустріла когось любого.
«Мандрівна Марія» гладить і дівчаткові пелехату голівку й гладеньке личко, всміхається до неї беззубим ротом:
– Дістанеш, дитинко, від мене гостинчика… Але стривай: аж воскресне Христос й стане «празников празник», – дивиться на небо, ниже очима зорі, немов рахує їх. – Уже до півночі недалечко!
Сідають старі на широкім плинтусі з позбиваним горорізом, на уламках грузів, що, мов закам’янілі вівці, ген-ген пасуться по широкім дворищі.
– Ось і знов, як колись! Все на цьому дідинцеві! – Усміх не сходить зі зів’ялого обличчя мандрівниці. – Немов до милого дому з своїх мандрів далеких повернулась. Й не натішитись, що ось і знов, мов у рідній оселі.
– Таж тільки нині не подасть нам ніхто, – хитає головою сліпа.
– Чом ніхто? Божа милість подасть!
– Так. Тільки ж нині й сама Свята Софія, як і ми – жебрачка, – вгинається сумом голос сліпої. – Каліка окрадена. І каміння тесане, плинти й приліпи ліпші з підбаннику й порталу, сохи різьблені, – що ціліше було геть-геть все покрадено.
– А що ж єпископ? – питається мандрівна.
– Давно ти, сестро, від нас відійшла, то й… бодай не питати! Змилуйся, Боже! Покинули Київ і єпископи наші. Несупокійно, мовляв, у ньому жити.
– І не печуться?
– Печуться, єже обрітши що красне, собі його взяти й відвезти, як той грек казав.
Хвилина тиші пригашує скаргу сліпої. Але за хвилю сама сліпа додає:
– Та не плачмо над цим, сестро. Сказано-бо: стіною нерушимою є тільки мудрість Божа – Софія свята. Вона й перед єпископами недостойними храм чесним і землю свою оборонить.
– Амінь, сестро!..
Марійка слухає, як починає нова бабуся про мандри свої розповідати.
– Херсонес… Святий Климент, папа Римський, вже подруге після смерті ув’язнений: не пускають невірні! Не пускають ані до печер святих, де жив та молився. Кажуть люди: є-бо й там люду хрещеного досить! Ангели самі храм збудували біломармуровий, мережаний над тілом його у морі глибокім. І тільки в ніч от сю, у сьогоднішню ніч опівночі з-під моря – Евксінту Буряного виходить він на світ… Таж не сподобив мене Господь його побачити. Не узріли мої грішні очі чуда великого. А що вже мук натерпілась! Скільки путі сходила-перейшла! Була б і живою не зосталася, коли б не один старий невіра-поганець – най йому Бог милосердий буде – признав, що я несповна розуму. От тоді тільки вже йшла я скрізь, як по рівному ослоні. І
