Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників - Автор невідомий - Народні казки

— Ну, тату, треба знов іти на ярмарок. Тільки дивіться, щоб не продали мене з вуздечкою.

Повів старий коня на ярмарок, але ніхто не міг його купити. Аж тут знов іде чарівник з торбою через плече. І знов продав йому батько коня. Довго торгувався чарівник, хотів і вуздечку взяти, але старий не дав.

Їде чарівник додому, стискає ногами коня. А кінь то по землі біжить, то під хмари злетить. Летів він так, летів, а тоді як шпурне чарівника на землю, аж загриміло. Чарівник упав, торба відлетіла, а кінь побіг додому. Перетворився він удома хлопцем і живуть вони, розживаються.

Минув час, і знову гроші минулися. Каже син татові:

— Підемо знову на ярмарок. Знов буде яма золота. Лише тільки не давайте вуздечки.

Прийшли вони на ярмарок. Коло коня купці роєм рояться. І пани, і попи — усі хочуть мати такого коня. А грошей таких не мають. Коли йде знову той чарівник. Питає за коня.

— Кінь продається, — каже батько. — Дайте за нього стільки золота, щоб була повна яма. А яму він виб’є копитом.

— Добре.

І зачав кінь бити яму. Б’є і б’є, лиш земля на всі боки летить. Забився в яму по груди. Насипав чарівник повну яму золота, а тоді й каже старому:

— Дайте мені й вуздечку.

— Ні, не дам.

— Я вам за неї ще дві пригорщі золота насиплю.

Подумав старий: «Як за дві пригорщі золота, то можна й віддати». Та й віддав вуздечку чарівникові. Одяг чарівник вуздечку на коня і поїхав. Кінь то по землі біжить, то під хмари злетить, але вирватися від чарівника не може. Приїхав чарівник додому, заводить коня у стайню, прив’язує його. Потім насипав йому казан вугілля і каже:

– Їж, вражий сину. Ти мучив мене, а тепер я тебе буду.

Замкнув стайню і пішов.

Ліг чарівник спати. А на ранок встав і йде до коня. Подивився, а коня немає. Лиш вуздечка і вугілля лежать. Чарівник розгубився і забув зачинити двері. Де кінь? А кінь перетворився горобцем, заліз у шкарубину, туди, де випав сучок, і сидить. Чарівник перетворився у шуліку і глядить по шкарубинах, і от-от має його спіймати. А горобець раз! — і надвір. І в кущі. Шуліка за ним і почав там ловити. А він перекинувся голубом і полетів. Шуліка — за ним. Але голуб летить швидше, і шуліка ніяк його не здоганяє.

Долітають вони до моря. А там дівчина прала сорочки. Голуб перекинувся в перстень і впав коло дівчини. А дівчина підняла перстень і на палець його почепила. Шуліка перекинувся в панича і підступив до дівчини.

— Віддай перстень. То мій.

А вона не дає. Він усе «дай» і «дай», і не відходить від неї, а вона не дає. Попрала вона своє шмаття, кладе його на коромисло і йде додому, а він усе «дай». Виходить з хати її мати.

— Що там таке?

— Я, — каже дівчина, — знайшла перстень, а він причепився і хоче забрати. Каже, що це його перстень.

— То дай йому той перстень, — каже мати.

Дівчина зняла перстень з пальця і кинула на землю. А перстень перекинувся кукурудзою і розсипався по траві. Панич перекинувся в півня і давай те зерно дзьобати. Видзьобав він усе зерно. Лише одне зернятко лишилося, і з того зернятка зробилася миша. А з півня зробився кіт. Кіт — за мишею, а вона — в дірку. Забилася і сидить там. Кіт походив, походив, а тоді перекинувся шулікою і полетів додому. А миша перекинулася в хлопця.

Повернувся син додому і каже батьку:

— Тату, погано ви мене продали. Мало душі не збувся. Нащо продали вуздечку?

І жили вони собі, і більше на ярмарок не ходили.

Про сестричку Оленку та її брата Івасика

В одному селі жили чоловік і жінка. Мали вони дівчинку Оленку і хлопчика Івасика. Добре їм жилося. Але людина ніколи не знає, що її завтра чекає. Вмерла в господаря жінка, і він оженився другий раз. Прийшла до хати не сама мачуха, а привела ще й свою доньку.

Була її донька дуже лінива, а мачуха сварлива. Пожив трохи чоловік, а далі побачив, що добра не буде, й пішов на заробітки.

Тяжко було дітям коло мачухи, коли він був удома, а тепер ще тяжче стало. Ще сонце не сходить, а мачуха будить Оленку, аби до роботи ставала. Своїй доньці теплої води наливає, а Івасик у холодній вмивається. Лінивій доньці молока свіжого дає, а Оленці — штурханців у плечі.

Поснідає лінива дівчина й знову спати в садочку лягає, а двоє сиріт цілий день працюють.

Але мачусі всього було мало і мало. Найбільше злило її, що рідна донька сохла і чорніла, а Оленка з кожним днем розквітала, як у городі ружа. І задумала вона звести дітей зі світу. Одного дня проганяє сиріт із рідного дому:

– Ідіть служити і не вертайтеся. Я не маю чим годувати нероб.

Взяла Оленка Івася за руку, заплакали й пішли у світи.

А мачуха була чарівницею. Випустила з рукава чорну ворону і наказала їй висушити всі криниці, потічки, річки й озера, куди пішли Оленка з Івасем.

Йшли сиротята, йшли, Івасик дуже втомився і захотів пити. Побачив він коров’ячий слід, а в нім дощову воду і каже:

— Я нап’юся, Оленко.

— Не пий, Івасику, бо станеш телятком.

Далі побачили свинячий слід, а в нім воду.

— Я вип’ю цю воду, — каже Івасик.

— Не пий, братчику, бо станеш поросятком.

Але зустрівся їм овечий слід з водою. І не встигла Оленка слово вимовити, як Івасик припав до нього і вмить став баранцем.

Заплакала Оленка:

— Що мені тепер з тобою робити?

Зняла з себе пояс і веде баранця за собою. А ніде нема ні села, ні води. Аж далеко-далеко побачила палац. Підійшли вони ближче, а за палацом — сад, річка, луги і на брамі стоїть вродливий царевич. Проситься Оленка:

— Чи не взяли б ви мене на службу?

Подивився царевич, що Оленка дуже вродлива й каже:

— Чи не була б ти мені за жінку, бо я нікого не маю.

— Стану, але при одній умові, що цей баранець буде всюди зі мною. Що я буду їсти, те й він нехай їсть, де я буду спати, нехай і він там спить.

Так жили вони всі троє в добрі та гаразді.