Гуляш із турула - Кшиштоф Варга
Будапешт — це місто минулого, що розквітло сто років тому, розпускаючи найпрекрасніші квіти на межі ХІХ та ХХ століть. І так до сьогодні — ці квіти, засушені у вазі, з якої випарувалася вода, є основною атракцією та прикрасою міста. Важко собі уявити майбутнє Будапешта, так ніби він його і не має. Звичайно, збудувалися шикарні торгові центри, яких годі було собі уявити ще в 1996 році, є плани будівництва цілого нового житлово-рекреаційного району з будинського боку моста Ладьманьоші, що над Дунайською затокою; місцева влада VIII району на задвірках кінотеатру «Корвін» планує нове мале місто в місті; от тільки це все губиться в тисняві минулого; повинно щось ніби робитись, але не робиться. А це минуле розростається щораз буйніше, і минуле пожирає все те, що нове. Центр Будапешта — на противагу Варшаві, де я зараз мешкаю, — настільки густо забудований, що вже неможливо знайти місця під хмарочос, бізнес-центр чи навіть просту житлову багатоповерхівку. Тому в цьому місті так і не виросли моторошні скляні коробки в кількадесят поверхів, ані вічно тимчасові бляшанки. Новинки — ані в стилі гай-тек, ані у версії посткомуністичної халтури — не зіпсували тут сецесійних кварталів. Наприклад, Варшаву в майбутньому можна собі уявити, і то в найрізноманітніших варіантах; Варшава дає найрізноманітніші можливості. Думати про Варшаву майбутнього — це ніби комп’ютерна гра-стратегія, що ставить за мету збудувати нову цивілізацію, якусь антиутопію, курйозне місто-смітник. Будапешт неможливо уявити собі відірваним від того, як це місто виглядає вже сьогодні. Тому теперішнє Будапешта — це припорошена версія його майбутнього.
Справжній Будапешт живе на фотографіях Мовра Ердейлі і Дьордя Клюса. Це Місто між 1896 роком (коли відзначалось його тисячоліття, на честь якого організували виставку і збудували перше метро в Європі) і 1914 роком (коли почався черговий кінець угорського світу). Так от, тоді Будапешт сяяв у повній красі на фотографіях, навіть тих, що показували його злидні і огиду. Площа Колош в Овбуді на фото Клюса виглядає як ринок малого містечка; сьогодні — це раптом кілька хвилин їзди сімнадцятим трамваєм або автобусами номер шість, шістдесят і вісімдесят шість від зупинки, що під мостом Морґіт, а сто років тому — це була вже майже окраїна міста. У центрі цього фото — довгий одноповерховий будинок, у якому розмістилась кав’ярня Ґуттлера; такі будинки творять канву всіх провінційних містечок і передмість більших міст. На вулиці Лайоша, неподалік від площі Колош, десь у правому верхньому куті фотографії є сьогоднішня винарня «Моліґан», до котрої навідується угорський середній клас на «борковштолаш», тобто дегустацію вин, а також у вечірню пору на «борвочоро» — вечерю з вином. У «Моліґані» є вина з усіх найважливіших регіонів: з Віллані, Еґера, Сексарда, Шопрона і білі з околиць Балатону, тут також є найважливіші марки виноробів: «Бок», «Ґере», «Токлер», «Вестерґомбі», «Туммерер», «Венінґер», «Вілян». Сюди приходять люди, які таки добре розуміються на винах; «Моліґан» — це нездійснена мрія Бейли Гомвоша, який у своїй «Філософії вина» присвятив найкращі абзаци саме цьому напою меланхоліків.
Від меланхолії скоріш за все потерпала і сімнадцятилітня Чілла Молнар, Міс Угорщини 1985 року, яка роком пізніше наклала на себе руки в батьківському домі. Кілька місяців перед тим вона зайняла третє місце в конкурсі Міс Європа. На архівних кіноматеріалах, що показують парад кандидаток на номінацію в купальниках, Чілла вертить сідницями, як і годиться, але на її обличчі немає навіть тіні штучної усмішки. Сьогодні Чілла спочиває на цвинтарі в Копошварі, де 1969-го народилась і де її поховали. Покінчила з собою Чілла в Фоньовді класичним методом — передозуванням снодійним.
Я пройшов крізь цвинтарну браму в Копошварі й запитав мужчину, що сидів у будці біля шлаґбаума, де знаходиться її могила. Той, ані трохи не здивувавшись моєю цікавістю, став пояснювати: треба піти направо, пройти подвійний поворот, а потім біля великого хреста звернути направо, і вже далі на правому боці буде могила Чілли. Звичайно, я скоро збився з дороги, до великого хреста вийшов з іншого боку і не зміг знайти могили. Знов запитав, цього разу старшу жінку, що прийшла найімовірніше на гріб свого чоловіка, і вона терпеливо мені пояснила, куди слід іти. Питання саме про ту могилу також не викликало в жінки здивування. Думаю, мабуть, усі жителі цього містечка знають, де лежить ця молода дівчина, похована двадцять років тому. Нарешті знаходжу: її нагробна плита — найяскравіша на весь цвинтар, і коли б я захотів тут бути пишномовним, то написав би, що від її нагробка випромінюється якесь дивне світло, що навіть ті штучні квіти на мармурі видаються живими. І що постать, вибита на плиті в стилі Вільяма Блейка, виглядає так, начебто мала ось-ось зійти з каменя і з розпростертими раменами піти цвинтарними алейками Копошвара, хоча зовсім не можу собі уявити, куди могла би піти ця постать і чого шукати.
Щоб прочитати прізвище, треба добре схилитися над могилою — літери викарбувані неглибоко і майже непомітні на білому камені. Окрім імені, прізвища, дат народження і смерті, є також епітафія: «Краса красот, королево казки, спочивай». І Чілла Молнар уже спочиває двадцять років, існуючи тільки у віртуальному світі інтернет-сайтів, на котрих і далі продовжує бути зіркою, хоч її єдиною роллю було пройтись по подіуму на конкурсі краси. Попри все, про неї писали пісні, вірші, малювали її портрети — всі до одного можна побачити в Інтернеті.
Цвинтар у Копошварі виглядає, як і всі стандартні середньоєвропейські цвинтарі: тіснота плит, архітектурний хаос надгробків, пригладжені, доглянуті могили поряд із закинутими гробами; це місце, де сильнішає неспокій, де виникає специфічний різновид клаустрофобії на відкритому повітрі. Однак в Угорщині, точніше в Будапешті, є один цвинтар, який пропонує справжній метафізичний спокій. Це цвинтар Керепеші — величезний парк із рідко розміщеними могилами, наче хтось недбало розкинув кубики конструктора. Там, здається, більше дерев, ніж нагробних плит, а щоб дійти до мавзолею Лайоша Кошута, треба кілька хвилин іти по великому, порожньому трав’яному газону. Це місце, де некро-бізнес програв від гідності смерті, видатної смерті: смерті письменників, акторів,
