Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників - Автор невідомий - Народні казки

Хлопець довго не думав, вирішив і собі спробувати щастя. Попросив від ліхтарні:

— Допоможи мені посватати цареву дочку, до котрої сватався Чорнокнижник.

— Добре. Чекай.

Минає день, другий, а може, місяць, і приходить хлопцеві повістка до війська.

Взяв із собою лише ліхтарню і пішов служити. За місяць став капралом, за півроку — сержантом, а за рік був уже офіцером. І так йому добре служба йшла, що на другий рік генеральську силу мав, а на третій — став царським маршалом. А як уже він міністр, то не соромно батькові за нього свою єдину доньку віддати.

Поженилися молоді, і цар їм побудував окремий палац.

А Чорнокнижник про все вичитав, і дуже його мучила заздрість, що таке велике царство попадеться не йому, а простому вдовиному синові. Думав, думав та й придумав. Пішов до майстра і замовив багато ліхтарень. Сам переодягся за міняйла і з тими ліхтарями поїхав до міста, де живе цар. Допитався, де міністрів палац, охороні показав царський мандат, і його пропустили з ліхтарнями: казав, що це подарунок міністрові.

А міністр якраз спав, його жінка читала книжку і дуже здивувалася, як побачила в себе міняйла.

— За невелику доплату міняю ліхтарні.

Одна ліхтарня дуже сподобалася жінці міністра, і захотілось їй приємне зробити чоловікові. Дала Чорнокнижникові стару, а на те місце повісила нову.

Спить собі міністр і гадки не має, що сталося. Тимчасом Чорнокнижник вийшов за місто і наказав ліхтарні:

— Хочу, аби міністрів палац пішов під землю, а на тому місці зробилося озеро. Хай міністр з ліжком плаває посеред озера, а я з його жінкою хочу жити аж за Синім морем у ще кращому палаці.

Лише сказав це Чорнокнижник, як палацу не стало. Міністра разом із ліжком винесло на середину озера, що тут же зробилося, а царя Чорнокнижника разом із міністровою жоною понесло попід хмари аж за третє Синє море, де вже був незвичайної краси палац.

Їде вранці цар дітей своїх провідати, а там уже ні палацу, ні слуг — лише озеро, а посередині на ліжку сонний зять плаває.

Наказав цар своїм слугам притягнути міністра до берега.

Розбудили його. Питає цар, що сталося, а міністр і слова сказати не може. Стоїть, як камінь.

Почали тіло царівни шукати, але ніде не знайшли. Розсердився цар і каже:

— Говори, якою смертю хочеш загинути? Чи кіньми розірвати тебе, чи повісити?

Подумав міністр і каже:

— Та вам однаково, пресвітлий царю, чи я буду жити, чи я буду гнити. Відпустіть мене ліпше у світ широкий, піду я шукати свою жінку, а вашу дочку.

— Добре, — відповів цар. — Аби я не чув, що ти в моїй державі! А як почую, то мої слуги розведуть із терня ватру і спалять тебе живцем.

Попрощався міністр — хоч уже й не міністр — і пішов у світ широкий. Довго ходив, аж поки в незнайомому царстві не знайшов високої гори. Дивиться він наверх, а там три чорти б’ються, аж шерсть із них летить.

Вилазить він туди і питає:

— Що ви тут не поділили?

Перестали чорти битися і дивляться на нього, бо дивно їм, як він сюди потрапив і не боїться їх.

Нарешті один з них каже:

— Як наш батько помирав, то залишив нам у спадщину три речі: шапку-невидимку, черевики-скороходи і люту шаблю, з якою можна все звоювати, що бачить около. Не встиг лише сказати, що кому належить.

— Не бийтеся, — каже міністр. — Я вас розсуджу.

— Ми вже три роки б’ємося і ніяк не можемо розсудитися, а як ти нас розсудиш?

— Бачите на он тій горі гранітну брилу?

— Бачимо, — відповідають чорти.

— Хто з вас першим добіжить туди, вириє з землі той камінь, скотить униз, а потім знову винесе на гору і положить на місце, той візьме із цих речей те, що захоче.

Чорти зірвалися із місця і втрьох почали виривати із землі брилу, за якийсь час скотили її і вже б’ються, кому нести. Нарешті кривий чорт вхопив брилу на плече і поніс.

А наш міністр шапку на голову, шаблю до боку, черевики на ноги — і в дорогу.

Летить він попід хмари на схід і дивиться, де сісти. Аж бачить — чорти за ним женуться. Шаблею махнув направо і наліво — і голови їх повідлітали.

Був над якоюсь пустелею, коли нарешті побачив світло. Спустився коло хатинки на курячій лапці з одним вікном. Заглянув досередини. Побачив тисячолітню бабусю. Постукав і зайшов.

— Хто ти є? — питає стара баба.

— Я — прісна душа, — відповідає.

— Відколи світ світом, тут ще живої душі не було. А як ти сюди потрапив?

— Я вже сім років розшукую свою дружину і не можу знайти. Прийміть мене переночувати, а вранці я піду собі далі.

— У мене син Вітер, — відповідає стара. — Як прилетить сердитий, то погубить тебе, а мені шкода, щоб ти гинув.

— Не страшно мені помирати. Прийміть, бо я дуже втомлений.

Положила його спати, а через якийсь час летить її син Вітер.

— Впустіть, мамо, — гукає з-під вікна. — Чую, що прісна душа в нашій хаті є.

Накрила вона міністра коритом, а сама Вітра до хати впустила.

— Нема нікого, сину.

— Ні, є.

Побачила мати, що не сердитий син, і підняла корито.

— Як ти сюди забрів? — питає Вітер. — Відколи світ світом, а я Вітром, тут ще прісної душі не було.

— Я вже сім років розшукую свою дружину і не знаю, де вона.

Подивився на нього Вітер і каже:

— Твоя жона за Синім морем із царем Чорнокнижником. Хоч ти маєш три чарівні речі, але туди не доберешся, бо замерзнеш або згориш у дорозі.

Переночували, а рано-вранці Вітер каже:

— Гаразд, сідай мені на плече і полетимо.

Летять вони та летять, аж показалося Червоне море. Кипить воно, зверху сонце припікає. Почав кричати та стогнати міністр:

— Що тобі треба? — питає Вітер.

— Йой! Гину! Пече!

Дихнув холодом Вітер, і перелетіли через Червоне море. Летять понад Білим. Що знизу лютим холодом тягне, а що зверху ще холоднішим. Знову кричить міністр:

— На мені лід. Гину!

Подихав теплом Вітер, і перелетіли через Біле море. Перебралися й через Синє. Сіли просто під палацом, у якому Чорнокнижник із чужою дружиною живе.

Подякував міністр Вітрові, надів шапку-невидимку і ввійшов до палацу. І застає, як його жінка із Чорнокнижником грає у карти. Сів він коло них і дивиться, хто виграє, а хто програє.

Поки вигравав Чорнокнижник, то він нічого не робив,