Скандинавська міфологія - Ніл Гейман

— Ох… — промовив Локі. — Але ж визначити винного так непросто. Хіба хтось пам’ятає, хто там що пропонував? Наскільки я пам’ятаю, всі боги однаково причетні до цієї прикрої помилки. Це була наша спільна пропозиція, і ми спільно погодились…

— Це була твоя пропозиція, — розлютилась Фрейя. — Ти вмовив цих ідіотів. І я побачу твою смерть, перш ніж залишу Асґард.

— Ми всі… — почав Локі, але помітив вирази облич решти богів в залі й затих.

— Локі, сину Лаувейї, — промовив Одін, — усе це сталося через твою недолугу пораду.

— Та й решта твоїх порад були не кращими, — додав Бальдр.

Локі кинув на нього ображений погляд.

— Треба, щоб будівельник програв парі, — продовжив Одін. — Без порушення клятви. Не можна, щоб він упорався.

— Не знаю, чого ти від мене очікуєш, — буркнув Локі.

— Я від тебе нічого не очікую, — відповів Одін. — Але якщо будівельнику вдасться спорудити стіну до кінця завтрашнього дня, то твоя смерть буде болісною і довгою, й більше того, прикрою та ганебною.

Локі дивився то на одного бога, то на іншого, але на кожному обличчі бачив свою смерть, бачив гнів і обурення. Не варто було чекати пощади або прощення.

Смерть буде дійсно жахливою. Але яка цьому альтернатива? Що тут поробиш? Він би не відважився нападати на будівельника. Хоча з іншого боку…

Локі кивнув:

— Залиште це мені.

Він пішов із зали, і жоден із богів не намагався його зупинити.

Будівельник закінчив викладати останні камені на стіну. Завтра, у перший день літа, коли сонце сідатиме за обрій, він добудує стіну, а тоді залишить Асґард із платнею на руках. Залишилося всього двадцять гранітних блоків. Він спустився із грубого дерев’яного риштування і свиснув до коня.

Свадільфарі, як завжди, пасся у високій траві на узліссі майже за півмилі від стіни, проте він миттю прибігав на свист свого хазяїна.

Будівельник взявся за упряж, прив’язану до пустих саней, і приготувався запрягти свого великого сірого коня. Сонце вже наблизилось до горизонту, але зайти мало тільки за кілька годин, та й диск місяця, хоч і блідий, а все ж виднівся високо у небесах.

Незабаром обидва світила, велике й мале, належатимуть йому, як і богиня Фрейя, прекрасніша за сонце чи місяць. Та будівельник не звик радіти передчасно. Він працював так важко і так довго, цілу зиму…

Чоловік знову свиснув до коня. Дивно — раніше йому ніколи не доводилось свистіти двічі. Нарешті він побачив Свадільфарі, який тряс головою і ледь не гарцював серед польових квітів на весняному лугу. Кінь ступав крок уперед, а потім назад, так наче відчував щось манливе у теплому повітрі весняного вечора, але не міг розібрати, що то був за аромат.

— Свадільфарі! — гукнув будівельник. Жеребець нашорошив вуха і риссю побіг через луку до свого хазяїна.

Будівельник дивився, як наближається кінь, і відчував задоволення. Цокіт копит ширився лукою і розходився знову й знову луною, що відбивалася від високої сірої гранітної стіни, тож на мить чоловік уявив, що до нього мчить цілий табун коней.

«Ні, — подумав він, — кінь у мене лише один».

Цієї миті він похитав головою, збагнувши власну помилку. Не один кінь. Не одна пара копит. Дві…

Поряд із його конем була гніда кобила. Будівельник одразу визначив, що це кобила, — йому не треба було заглядати їй між ноги. Кожна її риса, кожен дюйм її тіла — все у гнідій кобилі виказувало самицю. Свадільфарі кружляв, бігав лукою, а тоді сповільнився, став дибки і голосно заіржав.

Гніда кобила не звернула на це уваги. Вона спинилася, так наче його не було, а тоді опустила голову і, здавалося, скубла траву, поки Свадільфарі наздоганяв її. Проте коли він наблизився на десяток ярдів, кобила пустилась навтьоки, спочатку риссю, а тоді галопом, і сірий жеребець біг за нею, намагаючись спіймати, постійно на один-два корпуси позаду, клацав зубами, націлившись на круп і хвіст, але вхопити не міг.

Разом вони бігли лукою у м’якому золотому світлі західного сонця, сірий кінь і гніда кобила, й на боках у них блищав піт. Здавалося, ніби вони пустилися в танок.

Будівельник щосили плескав у долоні, свистів і кликав Свадільфарі, але жеребець не зважав на нього.

Тоді він сам побіг на луку, щоб піймати коня і привести його до тями, але гніда кобила ніби знала, що чоловік задумав, бо сповільнилась, потерлась вухами і гривою об жеребцеву голову, а тоді чкурнула так, наче за нею гнались вовки, в напрямку узлісся. Свадільфарі гайнув за нею, і вже за мить вони обоє розчинилися у тінях лісу.

Будівельник вилаявся, плюнув і став чекати, доки його кінь повернеться.

Тіні довшали, а Свадільфарі все не з’являвся.

Будівельник підійшов до розвалень. Він поглянув на ліс, а потім поплював на руки, взявся за мотузки і потягнув розвальні через луг із його травами і весняними квітами до гірського кар’єру.

На світанку він не повернувся. Сонце було вже височенько, коли будівельник з’явився в Асґарді, тягнучи за собою сани. На них лежало десять блоків — все, на що вистачило його сил. Він з натугою тягнув сани і проклинав камені, але ривок за ривком наближався до стіни.

Біля брами за його зусиллями спостерігала прекрасна Фрейя.

— Ти привіз лише десять блоків, — сказала вона. — Щоб добудувати нашу стіну, треба вдвічі більше каменів.

Чоловік не відповів. Він і далі тягнув блоки до незавершеної брами з застиглим, немов маска, обличчям. Більше не було ні усмішок, ні підморгувань.

— Тор повертається зі сходу, — продовжила Фрейя. — Скоро він буде з нами.

Боги Асґарда вийшли подивитися, як будівельник тягав камені до стіни. Вони приєдналися до Фрейї, обступивши її захисним колом.

Спочатку боги дивилися мовчки, а тоді почали усміхатися й підсміюватись над будівельником.

— Агов! — крикнув Бальдр. — Ти отримаєш сонце, тільки якщо добудуєш стіну. Як думаєш, тобі вдасться забрати сонце додому?

— І місяць теж, — додав Браґі. — Шкода, що твій кінь кудись подівся. Він міг би притягнути всі ті камені, що тобі потрібні.

Боги засміялись.

Чоловік кинув мотузки саней і обернувся до них.

— Ви мене обдурили! — вигукнув він. Його обличчя було багровим від напруження і люті.

— Зовсім ні, — заперечив Одін. — А якщо й обдурили, то не більше,