Натюрморт із вудилом - Збігнєв Херберт
Дехто пояснює її любов’ю нідерландців до квітів, яка вже ввійшла у приказку. Є такий старий анекдот: якось одна дама звернулася до маляра з проханням, щоб він намалював їй букет рідкісних квітів, бо у неї бракувало грошей, щоб їх придбати. Саме так, нібито, виникла невідома раніше галузь малярства. Зауважмо, що для тієї дами, натхненниці нового жанру в мистецтві, естетичні мотиви відігравали цілком другорядну роль. Те, чого вона справді жадала, було цілком реальним предметом — короною пелюсток на зеленому стеблі. Твір митця був лише субститутом, тінню існуючих речей. Так приречені на розлуку закохані мусять вдовольнятися зображенням коханого обличчя. Спершу образ уособлює сум за далекою, неосяжною, втраченою дійсністю.
Є й інші причини, прозаїчніші, а то й цілком приземлені, які, здається, доволі повно тлумачать особливу прихильність голландців до квітів. Країна, позбавлена розперезаної, буйної вегетації, затиснута в лещата раціональної економіки, дивувала багатьох мандрівників, бо ті не знаходили тут і сліду колосистих ланів зі збіжжям. Збіжжя імпортували з-за кордону. Землі бракувало, якість її найчастіше була лиха, натомість ціна завше дуже висока. Більшу частину ареалу було віддано під пасовища, сади й городи. Сама природа країни змушувала провадити інтенсивне господарство на невеликих ділянках ґрунту.
Природа кидає людині виклик, у тому числі й естетичний. Отож неважко зрозуміти, що певна монотонність голландського краєвиду породжувала мрії про розмаїття, багатобарвність і незвичність флори. Можливо, у цьому дрімав смуток за втраченим раєм, який середньовічні малярі представляли у вигляді розарію, саду чи квітника. Вічна зелень краще промовляє до уяви, ніж вічне світло.
У порівнянні з помпезною красою французьких чи англійських магнатських парків, їхні голландські відповідники, звісно, скромні. Найчастіше вони займали площу заледве кількадесят квадратних футів, але яке багатство рослин, яка свідома композиція барв; травник із острівцями моху, грядки різнокольорових квітів, кущі бузку, яблуня, — а на все це накладено узор — мережу крихітних стежин, посипаних білим піском.
Кожен, навіть простий ремісник, прагне володіти власним квітником позаду будиночка і вирощувати гарніші й дивовижніші троянди, іриси, лілії та гіацинти, ніж у сусідському городі. Оте поклоніння природі — неначе відлуння стародавніх вегетаційних культів — мало усі риси просвітницького замилування. У Лейдені та в інших університетах викладали блискучі знавці світу рослин, як-от француз Леклюз, якого називали Клюзіусом (про нього йтиметься далі) і який у 1587 році заснував перший ботанічний сад. Учені вирушали разом із колонізаторами у далекі й небезпечні походи, щоб пізнати таємниці екзотичної природи. А широка громадськість завзято читала присвячені систематиці, будові та догляду за рослинами книги. Підсумком цієї багатої літератури є опасистий тритомний твір Яна ван дер Мерса під промовистою назвою Arboretum sacrum[13].
У гаазькому музеї Mauritshuis зберігається образ Букет на тлі склепінчастого вікна пензля чудового маляра квітів Амброзіуса Босшарта старшого. Отож, образ цей завше сповнював мене чимось подібним на неспокій, хоча я чудово розумів, що причиною цього не може бути прецінь сама лиш малярська тема. Що ж може бути лагіднішим і більш ідилічним, аніж укладена з вишуканою простотою в’язанка троянд, жоржин, ірисів і орхідей, зображена на тлі неба і далекого гірського краєвиду, який розчиняється у блакиті?
А проте, саме трактування теми дивне і злегка несамовите. На цьому образі квіти, ці тихі служниці природи, беззахисні об’єкти захоплень, пихато й неподільно панують, паношаться із небаченою досі інтенсивністю й силою. Здається, що тут стався важливий і вирішальний момент визволення. «Тихі служниці природи» відкинули роль орнаменту — вони не принаджують, не запаморочують, але атакують глядача своєю гордою, так і хочеться сказати, усвідомленою індивідуальністю. Вони наче надприродні, а водночас настирливо притомні. І все це діється не тому, що вони виражають ґвалтовний внутрішній стан митця (як Соняхи ван Гога), навпаки, кшталт, колір і фактура квітів відтворені скрупульозно та дріб’язково з холодною безсторонністю ботаніка й анатома. Світло образу — ясне, «об’єктивне», воно свідчить про відмову митця від усіх принад chiaroscuro[14], малярської ієрархії, тобто затінення одних і акцентування інших предметів засобами освітлення. Букет на тлі склепінчастого вікна можна порівняти з груповими портретами Франса Гальса, на яких відсутній поділ на важливі та другорядні особи.
Образ Босшарта створений близько 1620 року, незадовго до смерті митця. Події, про які ми маємо намір оповісти, трапилися через кілька років по тому. Але вже в цьому образі можна помітити ознаки наближення бурі. Чи ж ці емансиповані, домінуючі, агресивні квіти, які лунко домагаються подиву і шани, не є виявом особливого культу? На це вказує бодай сама композиція образу. Букет уміщено на високому вікні, як на вівтарі, він вивищується над усією природою. Поганська дароносиця квітів.
На картині Босшарта є кілька зловісних тюльпанів.
2Немає нічого неймовірного у тому, що хвороби мають власну історію, тобто: кожна епоха має свої певні хвороби, які у такій формі раніше не виступали і пізніше у цій формі уже не повернуться.
Трульс-ЛундТюльпан, як і чимало інших благословенних і зловісних дарів, — релігій, забобонів, лікарських зел і зел дурманних, святих книг і навал, епідемій і плодів, — є даром Сходу. Слово це перського походження і означає тюрбан. Століттями ця рослина була улюбленою, обожнюваною квіткою у садах Вірменії, Туреччини та Персії. При султанському дворі щороку влаштовували свято тюльпанів. Його оспівували поети Омар Хайям і Гафіз, він згаданий у Книзі тисячі
