Золоте теля - Євген Петрович Петров

— Безперечно, безперечно, — весело сказав Остап, — прожити можна. Та ви не лопотіть крильми безпідставно. У вас же п'ятсот тисяч нема.

На безтурботне, не зоране чоло Балаганова лягла глибока зморшка. Він зирнув на Остапа непевним поглядом і промовив:

— Я знаю такого мільйонера.

Обличчя Бендера враз втратило всю жвавість. його обличчя наче закам'яніло і знов стало ніби вибитим на медалі.

— Проходьте, проходьте, — сказав він, — я подаю лише по суботах, нічого тут заливати.

— Слово честі, мосьє Бендер…

— Слухайте, Шуро, якщо ви вже остаточно вдались до французької мови, то називайте мене на мосьє, а ситуайєн, що означає—громадянин. До речі, адреса вашого мільйонера?

— Він живе в Чорноморську.

— Ну, звичайно, в Чорноморську! Я так і знав! Там навіть у передвоєнні часи людина з десятьма тисячами звалась мільйонером. А тепер… Можу собі уявити! Ні, це дурниці!

— Та ні ж, дайте мені сказати. Це справжній мільйонер. Розумієте, Бендер, недавно мені довелося сидіти в чорноморському бупрі…

Через десять хвилин молочні брати залишили літній кооперативний сад з подачею пива. Великий комбінатор почував себе в становищі хірурга, який має приступити до серйозної операції. Все готово. В електричних каструльках паряться серветочки і бинти, медсестра у білій тозі нечутно рухається на кафельній підлозі, виблискують медичний фаянс і нікель, хворий лежить на скляному столі, млосно звівши очі до стелі, спеціально підігріте повітря пахне німецькою жувачкою-гумою. Хірург, розчепіривши руки, іде до операційного столу, бере від асистента стерилізований фінський ніж і сухо каже хворому: «Ну-с, знімайте бурнус».

— У мене завжди так, — сказав Бендер, поблискуючи очима, — мільйонне діло доводиться починати при дуже відчутній нестачі грошових знаків. Весь мій капітал, основний, обіговий і запасний — це якихось п'ять карбованців. Як, ви сказали, прізвище підпільного мільйонера?

— Корейко, — відповів Балаганов.

— Так, так, Корейко. Чудове прізвище. І ви стверджуєте, що ніхто не знає про його мільйони?

— Ніхто, окрім мене й Пружанського. Але Пружанський, я вже вам казав, сидітиме ще років три в тюрмі. Якби ви бачили, як він побивався і плакав, коли я виходив на волю. Він, очевидно, шкодував, що розповів мені про Корейка.

— Те, що він розкрив свою таємницю вам, це дрібниця. Не через те він побивався і плакав. Він, очевидно, передчував, що всю цю історію ви розкажете мені. А це, дійсно, бідному Пружанському безперечний збиток. До того часу, поки Пружанський вийде з тюрми, Корейко знаходитиме розраду тільки в банальному прислів'ї: «Злидні не біда».

Остап зняв свій літній картуз і, помахавши ним у повітрі, запитав:

— Є в мене сивина?

Балаганов підібгав живіт, розставив ноги на ширину рушничного приклада і голосом правофлангового відповів:

— Нікак нєт!

— Отже, буде. На нас чекають великі бої. Ви теж посивієте, Балаганов.

Балаганов раптом дурнувато хихикнув:

— Як ви сказали? Сам принесе гроші на блюдечку з блакитною каймою?

— Мені на блюдечку, — сказав Остап, — а вам на тарілочці.

— А як же Ріо-де-Жанейро? Я теж хочу в білих штанях. — Ріо-де-Жанейро — це кришталева мрія мого дитинства, — суворо відповів великий комбінатор, — не торкайтесь її своїми лапами. Ближче до діла. Вислати лінійних в моє розпорядження. Частинам прибути до міста Чорноморська якнайшвидше. Форма одягу караульна. Ну, грайте марш! Командувати парадом буду я!

Розділ III

БЕНЗИН ВАШ—ІДЕЇ НАШІ

За рік до того як Паніковський порушив конвенцію, вдершись на чужу експлуатаційну дільницю, в місті Арбатові з'явився перший автомобіль. Основоположником автомобілізму був шофер, на прізвище Козлевич. До керма його привело рішення почати нове життя. Старе життя Адама Козлевича було гріховним. Він перманентне порушував Карний кодекс РРФСР, а саме статтю 162, яка трактує питання таємного викрадення чужого майна (крадіжки).

Стаття ця має багато пунктів, та грішного Адама завжди обходив пункт «а» (крадіжка, вчинена без застосування будь-яких технічних засобів). Для нього це було занадто примітивно. Пункт «д», який карав позбавленням волі строком до п'яти років, йому теж не підходив. Він не любив довго сидіти в тюрмі. А так як він ще з дитинства мав потяг до техніки, то всією душею віддався пунктові «в» (таємне викрадення чужого майна, вчинене з застосуванням технічних засобів, неодноразово, або ж з попередньою змовою з іншими особами, на вокзалах, причалах, пароплавах, вагонах і в готелях).

Але Козлевичу не щастило. його ловили і тоді, коли він застосовував свої улюблені технічні засоби, і тоді, коли він обходився без них. Його ловили на вокзалах, причалах і в готелях. У вагонах його теж ловили. Його ловили навіть тоді, коли він з розпачу починав хапати чужу власність за попередньою змовою з іншими особами.

Просидівши загалом років зо три, Адам Козлевич прийшов до висновку, що значно зручніше накопичувати у відкритий спосіб свою власність, ніж потай викрадати чужу. Ця думка внесла заспокоєння в його бентежну душу. Він став зразковим в'язнем, писав викривальні вірші в тюремній газеті «Сонце сходить і заходить» і старанно працював у механічній майстерні бупру. Пенітенціарна система благотворно вплинула на нього. Козлевич Адам Казимирович, сорок шість років, походженням із селян колишнього Ченстохівського повіту, неодружений, неодноразово засуджений, вийшов із тюрми чесною людиною.

Проробивши два роки в одному з московських гаражів, він випадково придбав старий автомобіль, такий старий, що появу його на базарі можна було пояснити лише ліквідацією автомобільного музею. Рідкісний експонат продали Козлевичу за сто дев'яносто карбованців. Автомобіль чомусь продавався разом із штучною пальмою в зеленій діжці. Довелося купити пальму. Пальма була ще сяк-так, а з машиною довго попомучився, вишукуючи по базарах відсутні частини, латав сидіння, наново обладнав все електрогосподарство. Вінцем ремонту було пофарбування машини в зелений ящірковий колір. Порода машини була невідома, та Адам Казимирович запевняв, що це «лорен-дітріх». Як доказ, він прибив до радіатора автомобіля мідну бляшку з лорен-дітріхівською фабричною маркою. Козлевич вже мав почати приватні прокати, про які він давно мріяв.

Того дня, коли Адам Казимирович збирався вперше вивезти своє дітище в світ, на автомобільну біржу, сталася прикра для всіх приватних шоферів подія. До Москви привезли сто двадцять маленьких, чорних, схожих на браунінги, таксомоторів «рено». Козлевич навіть не робив спроби з ними конкурувати. Пальму він здав на зберігання в чайну «Версаль», яку відвідували візники, і виїхав на роботу в провінцію.

Арбатов, де не було автомобільного транспорту, сподобався шоферу, і він вирішив залишитися тут назавжди.

Адам Казимирович уявляв собі, як старанно, весело і, головне, чесно він працюватиме на ниві автопрокату. Йому уявлялось, як раннім арктичним ранком він чергує біля вокзалу, чекаючи московського поїзда. Закутавшись у руду доху з коров'ячої шкури і піднявши на лоба