Дванадцять стільців - Євген Петрович Петров

Сидячи в засідці, концесіонери чули його вигуки:

— Так! Моментально їду до Москви! Телеграму уже надіслав! І знаєте яку? «Радію з вами». Хай догадуються!

Потім Персицький сів у прокатний автомобіль, попереду оглянувши його звідусіль і помацавши радіатор, і поїхав чомусь під вигуки «ура!»

Після того як з пароплава вивантажено гідравлічний прес, почали виносити колумбівське речове оформлення. Стільці винесли, коли уже стемніло. Колумбівці сіли в п'ять парокінних фургонів і з веселим криком покотили прямо на вокзал.

— Здається, в Сталінграді вони не гратимуть, — сказав Іполит Матвійович.

Це спантеличило Остапа.

— Доведеться їхати, — вирішив він, — а на які гроші їхати? А втім, ходімо на вокзал, а там видно буде.

На вокзалі з'ясувалось, що театр їде до П'ятигорська через Тихорєцьку — Мінеральні Води. Грошей у концесіонерів вистачило тільки на один квиток.

— Ви умієте їздити зайцем? — запитав Остап Вороб'янінова.

— Спробую, — несміливо сказав Іполит Матвійович.

— Чорт з вами! Краще вже не пробуйте! Прощаю вам іще раз. Гаразд, зайцем поїду я.

Для Іполита Матвійовича куплено квиток у безплацкартному твердому вагоні, в якому колишній предводитель і прибув на прикрашену олеандрами в зелених кадовбах станцію Мінеральні Води Північно-Кавказьких залізниць, і, намагаючись не навертатися на очі колумбівцям, що саме вивантажувалися з поїзда, почав шукати Остапа.

Давно вже театр поїхав у П'ятигорськ, розмістившись у новеньких дачних вагончиках, а Остапа все не було. Він приїхав тільки увечері і знайшов Вороб'янінова в страшенно нервовому стані.

— Де ви були? — простогнав предводитель. — Я так змучився.

— Це ви змучились, роз'їжджаючи з квитком у кишені? А я, значить, не змучився? Отже, це не мене зігнали з буферів вашого поїзда в Тихорєцькій? Це, значить, не я сидів там три години як дурень, дожидаючи товарного поїзда з порожніми нарзанними пляшками? Ви — свиня, громадянине предводителю! Де театр?

— У П'ятигорську.

— Їдьмо! Я дещо згріб по дорозі. Чистий прибуток становить три карбованці. Зрозуміла річ, це небагато, але на першу купівлю нарзану і залізничних квитків вистачить.

Дачний поїзд з торохкотінням, подібним до торохкотіння воза, за п'ятдесят хвилин дотяг мандрівників до П'ятигорська. Мимо Змійки і Бештау концесіонери прибули до підніжжя Машука.

Розділ XXXVI

Вид на малахітову калюжу

Був недільний вечір. Усе було чисте і вмите. Навіть Машук, порослий чагарем і гайками, здавалося, був дбайливо розчесаний і струмив запах гірського вежеталю.

Білі штани найрізноманітніших гатунків миготіли по ляльковому пероні: штани з рогожки, чортової шкіри, колом'янки, парусини і ніжної фланелі. Тут ходили в сандалях і сорочечках апаш. Концесіонери, у важких, брудних чоботищах, важких запорошених штанах, гарячих жилетах і розпечених піджаках, почували себе чужими. Серед усієї різноманітності веселеньких ситчиків, яким хизувались курортні панночки, найяснішим і найелегантнішим був костюм начальниці станції.

На превелике здивування всіх приїжджих, начальником станції була жінка. Руді кучері вибивалися з-під червоного кашкета з двома срібними позументами на околиші. Вона носила білий формений кітель і білу спідницю.

Намилувавшись начальницею, прочитавши свіжонаклеєну афішу про гастролі в П'ятигорську театру Колумба і випивши за гривеник дві склянки нарзану, мандрівники дістались у місто трамваєм лінії «Вокзал — Квітник». За вхід у «Квітник» узяли десять копійок.

У «Квітнику» було багато музики, багато веселих людей і обмаль квітів. Симфонічний оркестр виконував у білій раковині «Танок комарів». У Лермонтовській галереї продавали нарзан. Нарзаном торгували в кіосках і на рознос.

Ніхто не звертав уваги на двох брудних шукачів діамантів.

— Ех, Кисо, — сказав Остап, — ми чужі на цьому святі життя.

Першу ніч на курорті концесіонери провели біля нарзанного джерела.

Тільки тут, у П'ятигорську, коли театр Колумба ставив утретє перед здивованими городянами своє «Одруження», компаньйони зрозуміли всі труднощі гонитви за скарбами. Пробратись у театр, як вони гадали перед цим, було неможливо. За кулісами ночували Галкін, Палкін, Малкін, Чалкін і Залкінд, марочна дієта яких не дозволяла їм жити в готелі.

Так минали дні, і друзі вибивалися з сили, ночуючи біля місця дуелі Лермонтова і годуючись переноскою багажа туристів-середнячків.

На шостий день Остапові пощастило завести знайомство з монтером Мечниковим, завідувачем гідропреса. На цей час Мечников, через брак грошей щодня похмеляючись нарзаном з джерела, дійшов жахливого стану і, як спостеріг Остап, продавав на ринку деякі речі з театрального реквізиту. Остаточної домовленості було досягнуто на ранковому узливанні біля джерела.

Монтер Мечников називав Остапа дусею і погоджувався.

— Можна, — казав він, — це завжди можна, дусю. З нашим задоволенням, дусю.

Остап одразу ж зрозумів, що монтер великий дока. Договірні сторони заглядали один одному в вічі, обіймались, дружньо ляскали по спинах і ввічливо сміялися.

— Ну, — сказав Остап, — за все діло десятку!

— Дусю! — здивувався монтер — Ви мене сердите. Я чоловік, змучений нарзаном.

— Скільки ж ви хочете?

— Покладіть півсотні. Адже майно казенне. Я чоловік змучений.

— Гаразд. Беріть двадцять! Згода? Ну, по очах бачу, що згода.

— Згода є продукт за повного непротивлення сторін.

— Добре говорить, собака, — шепнув Остап на вухо Іполитові Матвійовичу, — учіться.

— Коли ж ви стільці принесете?

— Стільці проти грошей.

— Це можна, — сказав Остап, не думаючи.

— Гроші наперед, — заявив монтер, — уранці — гроші, увечері — стільці або увечері — гроші, а другого ранку — стільці.

— Може, сьогодні стільці, а завтра гроші? — допитувавсь Остап.

— Я ж, дусю, чоловік змучений. Такі умови душа не приймає!

— Але ж я, — сказав Остап, — тільки завтра дістану гроші телеграфом.

— Тоді і розмовляти будемо, — закінчив розмову впертий монтер, — а поки що, дусю, щасливо зоставатись біля джерела, а я пішов: у мене з пресом роботи багато. Симбієвич за горло бере. Сил не вистачає. А самим нарзаном хіба проживеш?

І Мечников, чудово освітлений сонцем, пішов собі геть. Остап суворо глянув на Іполита Матвійовича.

— Час, — сказав він, — який ми маємо, — це гроші, яких ми не маємо. Кисо, ми повинні робити кар'єру. Сто п'ятдесят тисяч карбованців і нуль нуль копійок лежать перед нами. Треба тільки двадцять карбованців, щоб скарби стали нашими. Тут не слід гребувати ніякими засобами. Пан або пропав. Вибираю пана, хоч він і явний поляк. Остап задумно обійшов круг Вороб'янінова.

— Зніміть піджак, предводителю, мерщій, — сказав він несподівано.

Остап узяв із рук здивованого Іполита Матвійовича піджак, кинув його на землю і почав топтати запорошеними штиблетами.

— Що ви робите?! — заверещав Вороб'янінов. — Цей піджак я ношу от уже п'ятнадцять років, і він іще як новий!

— Не хвилюйтеся! Він скоро не буде як новий! Дайте капелюх! Тепер посипте штани пилом і змочіть їх нарзаном. Живо!

Іполит