Ги-ги-и - Юрій Павлович Винничук

Нічого робити, довелося мені з самої цікавості вийти за Емму Зунц. Звідтепер мене всі кликали паном Зунцом і питали про медовий місяць.

Медовий місяць, як медовий місяць. Емма й справді робила зі мною все те, що обіцяла, крім одного — я й досі не знав, що таке бумбляти.

— Еммо, — якось не втерпів я, — живемо вже цілий місяць, а й досі я ні бум-бум в бумблянні.

— Почекай, мій милий, ще один тиждень і я з превеликим задоволенням побумбляю з тобою.

Чекав я, коли мине цей тиждень з таким нетерпінням, що навіть взуватися забував і ходив по хаті босий, а Емма казала — скільки я буду тебе взувати, мусиш вже й сам раду давати.

Нарешті настав той благословенний день, коли я нагадав Еммі про її обіцянку.

Емма зиркнула на календар — а що, чи справді вже минув тиждень?

— День в день! — аж нетямився я від щастя.

— А котра година?

— Десята.

— Тоді, мій любий, ще дві години потерпи.

— Терпів місяць, терпів тиждень, то й дві години потерплю, — відказав я і, лігши на канапу, віддався теплим мріям про те дивовижне бумбляння, яким має нагородити мене моя любов, я молив Бога, щоб дав мені силу і діждався я розкішної хвилини в добрім настрої і готовності, а не так, як це було нераз, коли Емма починала мене взувати, а мені ногу корчем зводило, пальці коцюрбило і вона ніяк мене взути не могла, хоч і як намагалася, аж стогнала й зубами скрипіла і навіть лаялася, а то навіть було раз оглушила мене, розбивши на голові трилітровий слоїк маринованих шпаків, а все одно не взула, як слід.

Після того купила собі песика, назвала Ромео і почала взувати його, песик був дуже слухняний і в міру дурний, а я тішився, що лишила мене Емма нарешті в спокої.

Аж ось бемкнула нарешті дванадцята година, я зірвався, весь трясучись від млосного нетерпіння.

— Дванадцята! — закричав я.

Емма уважно подивилася на годинника:

— Ну що ж, тепер будемо бумбляти, підійди до мене.

Я підійшов, відчуваючи, як рясно потом сходить моє тіло, як весь я трясуся, і в голові моїй б'ють малинові дзвони. Емма сказала:

— Роби як я, — і, надувши ніжні свої губки, почала бринькати по них пальчиком: бумбл-бум! бумбл-бум! бумбл-бум! бумбл-бум!

Те саме вчинив і я, спочатку в мене вийшло не так дзвінко, але за хвилю забумбляв незгірше від Емми, далебі мені це вдавалося куди успішніше, аніж те противне взування, і я віддався всепоглинаючому божественному бумблянню так самовіддано і без пам'яті, що втратив уже лік і годинам, і дням, і не цікавить мене вже ані їжа, ані питво, ані солодощі, а тільки одне-єдине бумбляння, яке тепер займає увесь мій вільний час, ба навіть вночі, коли я міцно сплю, сниться мені не що інше, як те саме бумбляння.

Поволі я зсихаюся, малію, карликію, бо ж нічого не їм, а тільки лежу і бумбляю, і вже забумблявся так, що Емма мусила мене сховати в сірникове пуделко й поставити на шафі, щоб, чого доброго, песик Ромео помилково не зжер мене.

Я лежу собі й бумбляю, і колись, коли Емма нагадає про мене, зніме з шафи, порох здмухне і спитає, чи я щасливий, що вийшов за неї, то відкажу: «О Еммо! Я найщасливіша істота на землі!»

Але мені від того легше не стане.

Духи

— На стриху в мене мешкають духи, — сказала Емма. — Будь чемний, не ходи на стрих. Навіть, коли тобі страшно хочеться.

Сказавши це, Емма взяла кошика і пішла на базар.

Щойно вона вийшла з хати, як я, прихопивши великого ножа, поліз на стрих.

Там було сіро, мертво і німо. З маленького віконця сіявся скіпець променів, а в ньому гайсали місцеві порошинки. Я вдихнув їх на повен рот і чхнув. Водночас у всіх чотирьох кутках пролунало таке саме чхання, хоч ніби й нікого не було.

Це, певно, і є духи, вирішив я.

Тепер порошинки гецкали, як зварйовані.

По кутках почулося шемрання, шурхіт паперу, легенький стогін, а за ним виступило з пітьми чотири похмурі постаті в довгих сірих плащах. Голови їхні покривали капузи і облич розглядіти не міг я.

Вони наближалися крок по кроку до мене, і в руці моїй тремтів ніж.

Коли стали вони біля мене, я побачив, що це жінки, або точніше — духи жінок.

— Що вам треба від мене? — спитав я тремтячим голосом.

— Це ти прийшов до нас, а не ми до тебе, — відказали вони і змахнули руками.

Плащі їхні враз опали і явились мені чотири жінки з голими тілами і розпущеним довгим волоссям. Були зовсім білі, наче папір.

Вони притулилися до мене з чотирьох сторін, тісно-тісно, потім ще тісніше, аж поки не втиснулися в мене так, що відчув я їх у своєму тілі, відчув їхню прохолоду і подих, а навіть чув, як шепочуть мені щось, нашіптують, зашіптують. Аж захотілося мені чимдуж вирватися зі свого тіла.

Та в цей час я почув, що вони розпочали танок в моєму тілі, чотири жінки…

Це було так нестерпно, адже танцювали вони, приспівуючи та припліскуючи в долоні, а від того мені аж луна в тілі йшла.

Тоді я всадив собі ножа в ліве стегно, де якраз танцювала котрась жінка, але вона виявилася надто прудкою і в одну мить перескочила в праве стегно. Я й туди загнав ножа, але вона випорснула кудись угору. І тепер вони четверо почали гасати по цілому тілу — зверху вниз, знизу вгору, вбоки й по колу, пірнаючи в глибини глибин, визираючи то з вуха, то з ока, то з рота. Це було жахливо. Я колов ножем всюди, куди лиш сягала правиця, а вони спритно випорскували і щезали…

То було схоже на дивну купіль в моєму тілі, я чув, як здіймався із дна мого намул і підносився до самого горла і замість слів я видихав пісок…

Вже не було цілого місця на моєму тілі, а вони все ще дуріли в темних просторах, закритих від мене шкірою. І тоді я почав зривати її, мов дахівку з будинку, зривати і зазирати всередину.

Шалені бурвії крутилися там, дими стелились червоні, дзвеніли джерела, згоряли небосхили і падали стиглі зорі в провалля кісток.

І тоді вони вийшли з мене, з моєї піни, вийшли врочисто і гордо. Підняли мене з руїн і омили слізьми…

Я не питав