Троє в одному човні (як не рахувати собаки) - Джером Клапка Джером
Гарріс підвівся на ноги і обернувся, щоб поглянути на свого потенційного вбивцю. Той стояв поряд і від душі реготав, та коли з води з’явилось обличчя Гарріса, він відступив назад і дуже збентежився.
— Заради бога, вибачте мені, — затинаючись, пробурмотів він. — Мені видалось, що це мій приятель.
Гарріс подумав: йому пощастило, що той чоловік помилково не побачив у ньому якого-небудь свого родича, інакше він обов’язково втопив би його.
Вітрильний спорт так само потребує і знання, і досвіду, хоча хлопчаком я думав інакше. Мені здавалося, що все це приходить саме, як гра в монетки чи в м’яча. У мене був приятель, що думав так само, як і я, і одного вітряного дня ми вирішили спробувати, як це воно — ходити під вітрилом. Тоді ми жили неподалік від Ярмута і вирішили піти проти течії річки Яр. На човнярській станції поряд із мостом ми винайняли човна з вітрилом і вирушили.
— Погода не вельми хороша, — сказав до нас човняр, коли ми відпливали. — Коли зайдете за поворот, візьміть риф[35] і керуйте вітрилом.
Ми запевнили, що саме так і зробимо, посміхнулись, попрощалися з човнярем і відпливли, не в змозі збагнути, як це — керувати вітрилом, де ми маємо знайти риф і що маємо з ним робити, щоб його «взяти».
Ми гребли, поки місто не зникло з нашого поля зору, а потім, коли перед нами розляглася річка у всій її широчіні і над нею гуляв ураганної сили вітер, ми вирішили, що пора братися до справи.
Поки я розгортав вітрило, Гектор — здається, так звали мого приятеля — продовжував гребти. Розгорнути вітрило виявилося справою непростою, але зрештою мені це вдалося. Тоді виникло питання: де верхній кінець?
Спираючись на природне відчуття, ми, звичайно, вирішили, що низ є верхом, і почали встановлювати вітрило догори дриґом. Ми по-всякому намагалися його встановити, і це забрало досить багато часу. Вітрило, вочевидь, вирішило собі, що ми бавимося у похорони, і я — це покійник, а воно — саван.
Коли вітрило зрозуміло, що помилилося, воно луснуло мене реєю по голові і взагалі відмовилося будь-що робити.
— Намочи його, — сказав Гектор. — Кинь його у воду, нехай намокне.
Він сказав, що моряки, перш ніж піднімати вітрила, завжди їх мочать. Я намочив. Але це тільки погіршило справи. Коли сухе вітрило прилипає до ваших ніг і обвивається довкола вашої голови, це не дуже приємно, та коли воно мокре, що з нього аж тече — витримати це неможливо.
Нарешті спільними зусиллями ми якось-таки впорались із ним. Ми встановили вітрило не те щоб догори дригом, радше якось боком, і прив’язали його до щогли фалінем[36], який нам довелось відрізати.
Як факт можна засвідчити те, що човен не перекинувся. Чому він не перекинувся, цьому я не можу дати жодного пояснення. Пізніше я не раз задумувався над цим, але знайти якусь більш-менш зрозумілу причину мені так і не вдалося.
Можливо, цього не сталося через природну стійкість, властиву всьому, що є в цьому світі. А може, човен, окинувши оком усю нашу поведінку, дійшов висновку, що того ранку ми хотіли накласти на себе руки, і вирішив нас розчарувати. Це єдине, що я можу припустити.
Лише завдяки тому, що ми намертво вчепилися за планшир[37], нам вдалося залишитися в човні, але це було нелегко. Гектор сказав, що пірати, та й узагалі усі мореплавці, під час сильних штормів прив’язують до чогось стерно і керують судном лише за допомогою клівера[38]. Він запропонував спробувати щось подібне, але я більше був схильний до того, аби човен ішов за вітром.
Оскільки моя пропозиція була найпростішою, ми так і зробили. Ми щосили вчепилися за планшир і пустили човна за вітром.
Десь із милю човен летів проти течії зі швидкістю, з якою я ніколи раніше не плавав і не хотів би спробувати ще раз. На повороті він так нахилився, що половина вітрила сховалася під водою. Потім сам якимось дивом вирівнявся і полетів у напрямку пологого мулистого берега.
Той мулистий берег нас і врятував. Човен пропоров його до середини і зупинився. Зрозумівши, що нас уже не шпурляє з боку в бік, немов кульки у дитячому брязкальці, і ми можемо рухатися лише з власної волі, ми дісталися вітрила і зрізали його.
Плавання під вітрилом нам уже було достатньо. Нам не хотілося перестаратися, аби не хапонути зайвого. Ми вже прокаталися під вітрилом — це була захоплива й цікава подорож — і тепер вирішили йти на веслах, хоча б для різноманіття.
Ми взяли весла і спробували виштовхнути човен із мулу. Коли виштовхували, одне весло зламалось. Після того ми виштовхували човен із надзвичайною обережністю, але весла були старі та зношені, тож друге весло зламалось іще легше, ніж перше. Ми залишились ні з чим.
Перед нами на ярдів сто простягався мулистий берег, а позаду була вода. Залишалось тільки сидіти й чекати, коли хтось буде пропливати повз нас.
День був не з тих, коли всіх тягне до річки, і нам довелось чекати три години, перш ніж з’явилась хоч одна жива душа. Це був якийсь старий рибалка. З величезними зусиллями він все-таки витяг нас звідти і в найбезславніший спосіб відбуксирував до човнярської станції.
Щоб заплатити чоловікові, який привіз нас додому, а також за зламані весла та за чотири з половиною години нашої прогулянки, нам довелось викласти всі кишенькові гроші, що їх ми збирали не один тиждень. От така то була подорож під вітрилом. Зате ми набули досвіду. А досвід не купиш ні за які гроші.
Розділ XVI
Рединг. — Нас буксирує паровий катер. — Нахабна поведінка маленьких човнів. — Вони заважають паровим баркасам. — Джордж і Гарріс ухиляються від роботи. — Доволі банальна історія. — Стритлі і Горинг.
Близько одинадцятої ми побачили Рединг. Річка тут брудна і сумна. Навряд чи будь в кого виникає бажання надовго
