Дванадцять стільців - Євген Петрович Петров
Здогадка осяяла Іполита Матвійовича.
— Одпустіть стілець! — заверещав раптом Авессалом Володимирович. — Чуєте? Ви! Бюрократ!
Іполит Матвійович покірно випустив стілець і пробелькотів:
— Пробачте, непорозуміння, служба така.
Тут Ізнуренков страшно розвеселився. Він забігав по кімнаті і заспівав: «А поутру она вновь улыбалась перед окошком своим, как всегда». Він не знав, що робити з своїми руками. Вони у нього літали. Він почав зав'язувати галстук і, не дов'язавши, покинув. Потім схопив газету і, нічого в ній не прочитавши, жбурнув на підлогу.
— Так ви не візьмете сьогодні меблів?.. Дуже добре!.. Ах! Ах!
Іполит Матвійович, користаючи із сприятливих обставин, рушив до дверей.
— Заждіть! — крикнув раптом Ізнуренков. — Ви коли-небудь бачили такого кота? Скажіть, він справді надзвичайно пухнатий?
Котик опинився в тремтячих руках Іполита Матвійовича.
— Високий клас!.. — бурмотів Авессалом Володимирович, не знаючи, що робити із зайвиною своєї енергії. — Ох!.. Ох!..
Він кинувся до вікна, сплеснув руками і почав часто і дрібно вклонятися двом дівчатам, що дивились на нього з вікна протилежного будинку. Він тупцював на місці і вибухав томними охами:
— Дівчата з передмість! Найкращий плід!.. Високий клас!.. Ох!.. «А поутру она вновь улыбалась перед окошком своим, как всегда…»
— Так, я піду, громадянине, — по-дурному сказав директор концесії.
— Заждіть, заждіть! — захвилювався раптом Ізнуренков. — Одну хвилиночку!.. Ох!.. А котик? Правда, він надзвичайно пухнатий… Заждіть!.. Я зараз!..
Він ніяково понишпорив по всіх кишенях, зник, повернувся, охнув, визирнув з вікна, знову втік і знову вернувся.
— Пробачте, голубе, — сказав він Вороб'янінову, який під час усіх цих маніпуляцій стояв, склавши руки по-солдатському.
З цими словами він дав предводителеві п'ятдесят копійок.
— Ні, ні, не відмовляйтесь, будь ласка. Всяка праця має бути оплачена.
— Дуже вдячний, — сказав Іполит Матвійович, дивуючись із своєї вигадливості.
— Спасибі, дорогий, спасибі, голубе!..
Ідучи коридором, Іполит Матвійович чув з кімнати Ізнуренкова мекання, вереск, спів і пристрасні вигуки.
На вулиці Вороб'яніноз згадав Остапа і затремтів од страху.
Ернест Павлович Щукін бродив по порожній квартирі, люб'язно запропонованій йому на літо приятелем, і розв'язував питання: чи приймати ванну, чи не приймати.
Трикімнатна квартира містилась під самим дахом дев'ятиповерхового будинку. У ній, окрім письмового столу і вороб'яніновського стільця, було тільки трюмо. Сонце відбивалось у дзеркалі і сліпило очі. Інженер приліг на письмовий стіл, але одразу ж скочив на ноги. Все пашіло, як жар.
«Піду умиюсь», — вирішив він.
Він роздягся, охолонув, поглянув на себе в дзеркало і пішов до ванної кімнати. Прохолода огорнула його. Він вліз у ванну, облив себе водою з голубої емальованої кварти і щедро намилився. Він весь укрився пластівцями піни і став схожий на діда з ялинки.
— Чудово! — сказав Ернест Павлович.
Усе було чудово. Прохолода. Дружини не було. Попереду була цілковита свобода. Інженер присів і одкрутив кран, щоб змити мило. Кран захлинувся і почав повільно щось белькотіти. Вода не йшла. Ернест Павлович засунув ковзкий мізинець в отвір крана. Бризнув тоненький струмок, але більше не було нічого. Ернест Павлович поморщився, вийшов з ванни, по черзі підіймаючи ноги, і подався до кухонного крана. Але й там нічого не пощастило видоїти.
Ернест Павлович почовгав у кімнаті і зупинився перед дзеркалом. Піна їла очі, спина свербіла, мильні пластівці падали на паркет. Прислухавшись, чи не йде у ванній вода, Ернест Павлович вирішив покликати двірника.
«Хай хоч він води принесе, — вирішив інженер, протираючи очі і повільно закипаючи, — а то чортзна-що таке».
Він виглянув у вікно. На дні дворової шахти гралися діти.
— Двірник! — закричав Ернест Павлович. — Двірник!
Ніхто не озвався.
Тоді Ернест Павлович згадав, що двірник живе в парадному, під сходами. Він став на холодні плитки і, придержуючи двері рукою, перехилився вниз. На площадці була тільки одна квартира, і Ернест Павлович не боявся, що його можуть побачити в дивному убранні з мильних пластівців.
— Двірник! — крикнув він униз.
Слово гаркнуло і з шумом покотилося по східцях
— Гу-гу! — обізвалися сходи.
— Двірник! Двірник!
— Гум-гум! Гум-гум!
Тут, нетерпляче перебираючи босими ногами, інженер посковзнувся і, щоб утримати рівновагу, випустив двері з рук. Двері цокнули мідним язичком американського замка і зачинилися. Стіна затремтіла. Ернест Павлович, не зрозумівши, що сталася непоправна річ, потяг дверну ручку. Двері не подались.
Інженер приголомшено поторгав їх ще кілька разів і прислухався. Серце йому калатало. Стояла вечорова церковна тиша. Крізь різнокольорові шибки височенного вікна ледве пробивалося світло.
«Ситуація», — подумав Ернест Павлович.
— От наволоч, — сказав він на адресу дверей.
Внизу, як петарди, почали ухати, і вибухати людські голоси. Потім, як гучномовець, загавкав хатній собачка. По сходах штовхали вгору дитячу колясочку. Ернест Павлович лякливо заходив по площадці.
— Збожеволіти можна!
Йому здалося, що все це занадто дико, щоб могло статися насправді. Він знов підійшов до дверей і прислухався. Він почув якісь нові звуки. Спершу йому здалося, що в квартирі хтось ходить.
«Може, хто-небудь прийшов з чорного ходу? — подумав він, хоча знав, що двері чорного ходу зачинені і в квартиру ніхто не може ввійти.
Одноманітний шум не вщухав. Інженер затамував подих. Тоді він розібрав, що це з шумом плюскоче вода. Вона, очевидно, бігла з усіх кранів квартири. Ернест Павлович мало не зарів.
Становище було жахливе. У Москві, в центрі міста, на площадці дев'ятого поверху стояв дорослий усатий чоловік з вищою освітою, зовсім голий і вкритий рухливою ще мильною піною. Іти йому було нікуди. Він радше погодився б сісти в тюрму, ніж показатись у такому вигляді. Залишилось одне — пропадати. Піна лопалася і пекла спину. На руках і на обличчі вона вже застигла, стала схожа на пархи і стягала шкіру, як камінь для гоління.
Так минуло півгодини. Інженер терся об вапнякові стіни, стогнав і кілька разів безрезультатно пробував виламати двері. Він став брудний і страшний.
Щукін вирішив спуститися вниз до двірника, якою завгодно ціною.
«Іншого рятунку нема, нема. Тільки сховатись у двірника».
Задихаючись і прикрившись рукою так, як це роблять мужчини, ступаючи у воду, Ернест Павлович повільно почав крастися вздовж поручнів. Він опинився на площадці поміж восьмим і дев'ятим поверхами.
Його постать освітилася різнокольоровими ромбами і квадратами вікна. Він став схожий на арлекіна, що підслуховує розмову Коломбіни з Паяцом. Він уже повернув у новий просвіт сходів, як раптом дверний замок нижньої квартири клацнув і з
