Дванадцять стільців - Євген Петрович Петров

— Сто сорок п'ять. Три…

Але, перше ніж чорний лакований молоточок ударив об фанерну кафедру, Остап повернувся, кинув догори руку і тихо сказав:

— Двісті.

Всі голови повернулись у бік концесіонерів. Картузи, кепки, кашкети й капелюхи зарухались. Аукціоніст підняв збуджене обличчя і глянув на Остапа.

— Двісті, раз, — сказав він, — двісті, в четвертім ряду праворуч, два. Нема більше охочих торгуватися? Двісті карбованців, гарнітур горіховий з палацу з десяти предметів. Двісті карбованців — три, в четвертім ряду праворуч.

Рука з молоточком повисла над кафедрою.

— Мамо! — сказав Іполит Матвійович голосно.

Остап, рожевий і спокійний, посміхався. Молоточок упав, бренькнувши небесним звуком.

— Продано, — сказав аукціоніст. — Панночко! У четвертім ряду праворуч.

— Ну, директоре, ефектно? — запитав Остап. — Що б, цікаво знати, ви робили без технічного керівника?

Іполит Матвійович щасливо ухнув. До них риссю наближалась панночка.

— Ви купили стільці?

— Ми! — скрикнув Іполит Матвійович, що довгий час стримував себе. — Ми, ми. Коли їх можна буде взяти?

— А коли хочете. Хоч зараз!

Мотив: «Никаєте, туди-сюди блукаєте» шалено стрибав у голові Іполитові Матвійовичу. «Наші стільці, наші, наші, наші!» Про це кричав увесь його організм: «Наші!» — кричала печінка, «Наші!» — в тон підтверджувала сліпа кишка.

Він так зрадів, що у нього у вельми несподіваних місцях застукотіли пульси. Все це вібрувало, гойдалось і тріщало під навалою нечуваного щастя. Перед очима манячив, наближаючись до Сен-Готарду, поїзд. На одкритій площадці останнього вагона стояв Іполит Матвійович Вороб'янінов у білих штанах і курив сигару. Едельвейси тихо падали йому на голову, знов прикрашену блискучою алюмінієвою сивизною. Він мчав в Едем.

— А чому ж двісті тридцять, а не двісті? — почув Іполит Матвійович.

Це говорив Остап, крутячи в руках квитанцію.

— Сюди зараховано п'ятнадцять процентів комісійного збору, — одказала панночка.

— Ну, нічого не вдієш! Беріть!

Остап витяг портмоне, відрахував двісті карбованців і повернувся до головного директора підприємства:

— Викладайте тридцять карбованців, голубе, та мерщій: не бачите — дамочка жде. Ну?

Іполит Матвійович не зробив жодного руху, щоб дістати гроші.

— Ну? Що ж ви на мене дивитесь, як солдат на вошу? Очманіли від щастя?

— У мене немає грошей, — пробурмотів нарешті Іполит Матвійович.

— У кого нема? — запитав Остап дуже тихо.

— У мене.

— А двісті карбованців?!

— Я… м-м-м… з-загубив.

Остап глянув на Вороб'янінова, швидко оцінив мерхлість його обличчя, зелень щік і збухлі мішки під очима.

— Дайте гроші! — прошепотів він з ненавистю. — Стара наволоч!

— Так ви будете платити? — запитала панночка.

— Одну хвилиночку, — сказав Остап, чарівно посміхаючись, — маленька заминка.

Була ще крихітна надія. Можна було умовити заждати з грошима.

Тут Іполит Матвійович, отямившись, розбризкуючи слину, увірвався в розмову.

— Дозвольте! — загаласував він. — Чому комісійний збір? Ми нічого не знаємо про такий збір! Треба попереджати. Я відмовляюсь платити ці тридцять карбованців.

— Гаразд, — сказала панночка лагідно. — Я зараз усе влаштую.

Взявши квитанцію, вона понесла до аукціоніста і сказала йому кілька слів. Аукціоніст одразу ж підвівся. Борода його виблискувала під світлом електричних ламп.

— За правилами аукціонного торгу, — дзвінко заявив він, — особа, що відмовляється сплатити повну суму за куплену річ, повинна залишити зал. Торг на стільці скасований.

Здивовані друзі сиділи непорушно.

— Прошу вас! — сказав аукціоніст.

Ефект був надзвичайний. Серед публіки злобно сміялись. Остап все-таки не вставав. Таких ударів він не зазнавав давно.

— Про-шшу вас!

Аукціоніст співав голосом, що не допускав ніяких заперечень.

Сміх у залі підскочив ще вище.

І вони пішли. Рідко хто виходив з аукціонного залу з таким гірким почуттям. Першим ішов Вороб'янінов. Зігнувши прямі кістляві плечі, в підкороченому піджачку і недоладних баронських чоботах, він ішов, як журавель, почуваючи за собою теплий, дружній погляд великого комбінатора.

Концесіонери зупинились у кімнаті, сусідній з аукціонним залом. Тепер вони могли дивитися на торг тільки крізь скляні двері. Вхід туди був уже заборонений. Остап дружньо мовчав.

— Що за обурливі порядки, — полохливо забурмотів Іполит Матвійович, — справжнісіньке неподобство! У міліцію на них треба скаржитись.

Остап мовчав.

— Ні, справді, це ч-чорт зна що таке! — шаленів Вороб'янінов. — Деруть з трудящих утридорога. Їй-богу… За якісь потерті-перетерті десять стільців двісті тридцять карбованців. З глузду з'їхати можна.

— То правда, — дерев'яно сказав Остап.

— Правда? — перепитав Вороб'янінов. — З глузду з'їхати можна!

— Можна.

Остап підійшов до Вороб'янінова впритул і, оглянувшись в усі боки, дав предводителеві короткого, дужого і непомітного для стороннього ока стусана у бік.

— От тобі міліція! От тобі дорожнеча стільців для трудящих усіх країн! От тобі нічні прогулянки до дівчат! От тобі сивина в бороду! От тобі біс у ребро!

Іполит Матвійович за весь час екзекуції не зронив жодного звуку.

Збоку могло видатись, що шанобливий син розмовляє з батьком, тільки батько занадто жваво трясе головою.

— Ну, тепер геть з-перед моїх очей!

Остап повернув спину до директора підприємства і почав дивитися в аукціонний зал. За хвилину він оглянувся. Іполит Матвійович все ще стояв позаду виструнчившись.

— О, то ви ще тут, душа товариства? Геть! Ну?

— Това-аришу Бендер, — благально мовив Вороб'янінов. — Товаришу Бендер!

— Іди! Іди! І до Іванопуло не приходь! Вижену!

— Това-аришу Бендер!

Остап не оглянувся. У залі сталася подія, яка так зацікавила Бендера, що він прочинив двері і почав прислухатися.

— Все пропало! — пробурмотів він.

— Що пропало? — запобігливо спитав Вороб'янінов.

— Стільці окремо продають, от що. Може, хочете придбати? Будь ласка. Я вас не держу. Тільки навряд чи пустять вас. Та й грошей у вас, здається, не густо.

А тим часом в аукціонному залі відбувалось ось що: аукціоніст, відчувши, що вибити з публіки двісті карбованців одразу не вдасться (надто велика сума для дрібноти, що залишилася в залі), вирішив добути ці двісті карбованців шматками. Стільці знову пішли в торг, але уже розбиті на партії.

— Чотири стільці з палацу. Горіхові. М'які. Роботи Гамбса. Тридцять карбованців. Хто більше?

До Остапа швидко повернула вся його рішучість і холоднокровність.

— Ну, ви, дамський улюбленець, стійте тут і нікуди не рипайтесь. Я за п'ять хвилин прийду. А ви тут дивіться, хто і що. Щоб жоден стілець не втік.

У голові Бендера склався план, єдино можливий за тих тяжких умов, в яких вони опинилися.

Він вибіг на Петровку, попрямував до найближчого асфальтового казана і розпочав ділову розмову з безпритульними.

Він, як і обіцяв, вернув до Іполита Матвійовича через п'ять хвилин. Безпритульні стояли напоготові біля входу в аукціон.

— Продають, продають, — зашепотів Іполит Матвійович. — чотири і два уже продали.

— Це ви удружили, — сказав Остап, — радійте. У руках все було, розумієте — в руках. Та хіба ви можете це