Дванадцять стільців - Євген Петрович Петров

Так минуло ще кілька безтривожних років.

Одного тільки разу двері розчинились, і кілька чоловік, зігнувшись, увійшли до землянки. Вони підійшли до труни і мовчки почали розглядати старця. Це були рослі люди в чоботах з острогами, у величезних галіфе і з маузерами в дерев'яних полірованих ящиках. Старець лежав у труні, простягти руки, і дивився на гостей осіянним поглядом. Довга і легка сива борода закривала половину труни. Незнайомі задзвеніли острогами, знизали плечима і пішли геть, бережно причинивши за собою двері.

Збігав час. Життя розкрилось перед схимником на всю свою широчінь і привабність. Уночі, після того дня, коли схимник остаточно зрозумів, що все в його пізнанні ясно, він несподівано прокинувся. Це його здивувало. Він ніколи не прокидався вночі. Міркуючи про те, що його розбудило, він знову заснув і одразу ж знову прокинувся — щось до болю пекло його в спину. Осягаючи розумом причини цього, він намагався заснути, але не міг. Щось заважало йому. Він не спав до ранку. Другої ночі його знову хтось розбудив. Він перевертався до ранку, тихо стогнучи і непомітно для самого себе чухаючи руки. Вдень, підвівшись, він випадково заглянув у труну. Тоді він зрозумів усе: по кутках його непривітної постелі швидко перебігали вишневі блощиці. Схимникові стало гидко.

Того ж дня прийшов дідок з сухарями. І от подвижник, що мовчав двадцять п'ять років, заговорив. Він попросив принести йому трошки гасу. Почувши мову великого мовчальника, селянин отетерів. Однак, соромлячись і ховаючи пляшечку, він приніс гас. Скоро дідок пішов, схимник тремтячою рукою змазав усі шви і шпарини труни. Вперше за три дні Євпл заснув спокійно. Його ніщо не потурбувало. Змазував він гасом труну і в наступні дні. Але через два місяці зрозумів, що гасом вивести блощиць не можна. Ночами він швидко перевертався і голосно молився, але молитви допомагали ще менше, ніж гас.

Минуло півроку в невимовних муках, перше ніж пустельник звернувся до дідка знову. Друге прохання ще дужче вразило дідка. Схимник просив привезти йому з міста порошок «Арагац» проти блощиць. Але й «Арагац» не поміг. Блощиці множилися надзвичайно швидко. Могутнє здоров'я схимника, якого не міг зламати двадцятип'ятирічний піст, помітно гіршало. Почалося темне, розпачливе життя. Труна почала здаватися схимникові Євплу огидною і незручною. Вночі, за порадою селянина, він палив блощиць скалкою. Блощиці вмирали, але не здавались.

Випробувано останній засіб: продукти бр. Глік — рожева рідина із запахом отруєного персика під назвою «Клопін». Але й це не помогло. Становище погіршувалося. Через два роки від початку великої боротьби пустельник випадково помітив, що зовсім перестав думати про сенс життя, бо цілісіньку добу полював на блощиць.

Тоді він зрозумів, що помилився. Життя так само, як і двадцять п'ять років тому, було темне і загадкове. Втекти від земної тривоги не пощастило. Виявилось: жити тілом на землі, а душею на небі неможливо.

Тоді старець устав і поквапно вийшов із землянки. Він стояв серед темного зеленого лісу. Була рання, суха осінь. Біля самої землянки виткнулась з-під землі ціла сім'я білих грибів. Невідомий птах сидів на галузці й співав соло. Почувся шум поїзда. Земля затремтіла. Життя було прекрасне. Старець, не оглядаючись пішов уперед.

Тепер він працює за кучера кінної бази Московського комунального господарства.

Розповівши Іполитові Матвійовичу цю на диво повчальну історію, Остап потер рукавом піджака свої малинові черевики, зіграв на губах туш і пішов собі геть.

Над ранок він ввалився в номер, роззувся, поставив малинове взуття на нічний столик і почав гладити глянсувату шкіру, з ніжною пристрастю примовляючи:

— Мої маленькі друзі.

— Де ви були? — спитав Іполит Матвійович спросоння.

— У вдови, — глухо відказав Остап.

— Ну? — Іполит Матвійович сперся на лікоть. — І ви одружитесь з нею?

Очі Остапа заіскрилися:

— Тепер я вже мушу женитись, як чесна людина.

Іполит Матвійович сконфужено хрюкнув.

— Палка жінка, — сказав Остап, — мрія поета. Провінціальна безпосередність. У центрі таких субтропіків давно вже нема, але на периферії, на місцях — ще трапляються.

— Коли ж весілля?

— Позавтра. Завтра не можна: Перше травня — все закрито.

— Як же буде з нашим ділом? Ви женитесь… А нам, може, доведеться їхати до Москви.

— Ну, чого ви турбуєтесь? Засідання триває далі.

— А дружина?

— Дружина? Діамантова вдовиця? Зайве питання! Раптовий від'їзд на виклик центру. Невеличка доповідь у Малому Раднаркомі. Прощальна сцена і курча на дорогу. Поїдемо з комфортом. Спіть. Завтра у нас вільний день.

Розділ XIII

Дихайте глибше: ви схвильовані!

Ранком Першого травня Віктор Михайлович Полєсов, змучений звичайною жадобою діяльності, вискочив на вулицю і помчав до центру. Спочатку його різноманітні таланти не могли найти собі належного застосування, бо народу було іще мало, і святкові під охороною кінних міліціонерів трибуни були порожні. Але години до дев'ятої в різних кінцях міста замурмотіли, засопіли і засвистіли оркестри. З воріт вибігали хатні господарки.

Колона музпрацівників, у м'яких виложистих комірчиках, якось утиснулася всередину руху залізничників, плутаючись під ногами й усім заважаючи.

Вантажний автомобіль, на який було насаджено зелений фанерний паровоз серії «Щ», весь час наскакував на музпрацівників ззаду. При цьому на працівників гобоя й флейти з самісінького паровозного черева линули крики:

— Де ваш розпорядник? Хіба вам по Червоноармійській?! Не бачите, влізли — ні пройти ні проїхати!

Тут, на лихо музпрацівникам, до справи встряв Віктор Михайлович.

— Звичайно ж, вам сюди, в завулок треба завертати! Свя? та навіть не можуть організувати! — надривався Полєсов. — Сюди! Сюди! Жахливе неподобство!

Вантажні автомобілі Старкомгоспу і Млинбуду розвозили дітей. Найменші стояли біля бортів автомобілів, а більші на зріст — всередині. Неповнолітнє вояцтво вимахувало паперовими прапорцями і веселилось до нестями.

Стукотіли піонерські барабани. Допризовники випинали груди і намагались іти в ногу. Було тісно, гамірно і душно. Щохвилини утворювалась тиснява і щохвилини ж розсмоктувалась. Щоб згайнувати час у тисняві, підкидали старичків і активістів. Старички примовляли баб'ячими голосами. Активісти літали мовчки, з серйозними лицями. В одній веселій колоні Віктора Михайловича, що протовплювався на той бік, взяли за розпорядника і почали підкидати його. Полєсов дриґав ногами, наче блазень.

Понесли опудало англійського міністра Чемберлена, якого робітник з анатомічною мускулатурою бив картонним молотком по циліндру. Проїхали автомобілем три комсомольці у фраках і білих рукавичках. Вони знічено позирали на юрбу.

— Васько! — кричали з тротуару. — Буржуй! Віддай підтяжки!

Дівчата співали.