Троє в одному човні (як не рахувати собаки) - Джером Клапка Джером

— Ну, і що з тобою сьогодні?

Я відповів:

— Я не буду гайнувати твій час, друже, розповіддю про те, що зі мною сталося. Життя таке коротке, і може трапитися так, що ти помреш раніше, ніж я закінчу. Я краще скажу тобі, чого зі мною НЕ сталося. У мене немає води в коліні. Чому в мене немає води в коліні, цього я тобі не можу сказати; фактом є лише те, що в мене її немає. Проте решта хвороб у мене є.

А потім розповів, як я про це все дізнався.

Доктор розстібнув мій одяг, оглянув мене зверху до низу, схопив за зап’ясток, а потім, я навіть не очікував, досить-таки підступно штурхнув у груди і одразу ж буцнув головою. Після цього він сів, виписав рецепт, згорнув його і віддав мені, а я поклав його в кишеню і вийшов.

Я навіть не розгортав того рецепта. Я зайшов до найближчої аптеки і передав папірець аптекареві. Він прочитав, а потім повернув мені.

Подумавши хвилину, він сказав, що в аптеці цього немає.

Я спитав:

— Це ж аптека чи що?

Він кивнув:

— Так, у мене аптека. Якби в мене була бакалійна крамниця й готель на додачу, можливо, я міг би стати вам у пригоді. Але саме тому, що в мене аптека, я не можу вам допомогти.

Я розгорнув рецепт і прочитав:

«Біфштекс (1 фунт) — 1

Пиво гірке — 1 пінта

Кожних 6 годин.

Прогулянка 10 миль — щоранку.

Відхід до сну о дев’ятій вечора.

І не забивай собі голови тим, у чому ти нічого не тямиш».

Я виконав усі його рекомендації зі щасливим результатом, — якщо говорити про себе; моє життя була врятовано і триває досі.

Але сьогодні, якщо повернутися до розмови про пігулки для печінки, то, поза сумнівом, в мене є всі симптоми, що описані в анотації, а основний з них — «загальне небажання виконувати будь-яку роботу».

Як я страждаю в цьому сенсі — складно навіть описати. Змалечку це моя найтяжча мука. У дитинстві хвороби не полишали мене ні на день. Тоді ще ніхто не знав, що відповідальна за це моя хвора печінка. Медицина на той час була далеко не на тому рівні, що тепер, тому всі чомусь звикли кивати на мої лінощі.

— Чого ти сховався, маленьке чортеня? — казали усі. — Встань і зроби щось корисне, не сиди.

Звичайно, вони не знали, що я небезпечно хворий.

Авжеж, пігулок мені не давали, замість них я отримував запотиличники. Може видатися дивним, але ті запотиличники часто приносили мені полегшення. На певний час. Нині я розумію, що навіть один запотиличник діяв на мою печінку краще, ніж тепер ціла пачка пігулок. У мене одразу прокидалося бажання, не гаючи часу, йти саме туди, куди потрібно, і робити саме те, що треба.

Ви знаєте, воно часто так буває: старі прості засоби виявляються ефективніші, ніж всі мікстури, разом узяті.

Ми сиділи так півгодини, описуючи один одному свої хвороби. Я пояснив Джорджеві та Вільяму Гаррісу, що відчуваю вранці, а Вільям Гарріс розповів нам, як він почувається, коли лягає спати. Джордж, стоячи на камінному килимку, дуже зрозуміло і переконливо продемонстрував нам, як він себе почуває вночі.

Джордж вважав, що він хворий, але, повірте, насправді з ним усе гаразд.

Тут місіс Попетс постукала у двері, аби дізнатися, чи ми готові вже перейти до вечері. Ми сумно посміхнулися один одному та відповіли, що, напевно, було б непогано чогось перехопити, Гарріс зауважив, що дещо смачне у шлунку дає можливість стримувати хворобу. Місіс Попетс принесла тацю, і ми підсіли ближче до столу, щоб зі стражданнями проковтнути по біфштексу з цибулею та по шматкові ревеневого пирога.

Я, мабуть, був дуже слабкий у той час, бо десь через півгодини чи близько того в мене цілковито пропав інтерес до будь-якої їжі — річ для мене незвичайна, — і мені не захотілося навіть сиру.

Виконавши обов’язок, ми наповнили наші склянки, закурили люльки й відновили бесіду про стан нашого здоров’я. Що з нами було насправді, з упевненістю не міг сказати ніхто, але всі були одностайні в тому, що — хоч би що воно було — все це наслідок нашої перевтоми.

— Усе, що нам потрібно, — це відпочинок, — мовив Гарріс.

— Відпочинок і повна переміна оточення, — додав Джордж. — Надмірна розумова перевтома призвела до загального розладу в наших організмах. Зміна оточення, відсутність необхідності думати — ось що відновить розумову рівновагу.

У Джорджа є двоюрідний брат, який зазвичай фігурує в протоколах як студент-медик, тому цілком природно, що Джордж висловлює свої думки, немов справжній сімейний лікар.

Я погодився з Джорджем і запропонував, аби ми пошукали якийсь віддалений, закинутий куток землі якомога далі від натовпів людей. Я вже уявляв собі, як ми проведемо тиждень під сонцем, у спокої і тиші якогось напівзабутого, предковічного куточка, захованого добрими феями від галасливого світу; у якомусь дивним чином розташованому десь на верхів’ях крутих скель орлиному гнізді, звідки чути лише далекий плюскіт хвиль нашого галасливого століття.

Гарріс сказав, що, на його думку, там буде страшенно нудно. А потім додав, що знає такі місця. Там усі лягають спати о восьмій, там нізащо не знайдеш спортивної газети, а щоб купити доброго тютюну, доводиться долати пішки миль із десять.

— Ні, — промовив Гарріс, — якщо ми потребуємо відпочинку і змін, немає нічого кращого за морську подорож.

Я категорично заперечував проти подорожі морем. Морська подорож змінить тебе на краще, якщо ти пробудеш у ній кілька місяців, а не один тиждень, ні, тиждень — це зле.

Ви починаєте в понеділок, плекаючи в серці думку, що отримаєте неабияке задоволення. На прощання махаєте рукою хлопчакам, які лишилися на березі, закурюєте найбільшу зі своїх люльок і з поважним виглядом крокуєте палубою, ніби ви водночас капітан Кук, сер Френсіс Дрейк і Христофор Колумб. У вівторок ви починаєте шкодувати, що вирушили в подорож. У середу, четвер та п’ятницю вам хочеться померти. У суботу ви нарешті можете проковтнути трішки м’ясного бульйону, сісти на палубі і знайти в собі сили з хворобливою гримасою, схожою на усмішку, відповідати іншим, як ви почуваєтесь. У неділю ви знову можете ходити і їсти тверду їжу. А в понеділок зранку, коли ви вже стоїте біля поручнів зі своєю валізою та парасолькою в руці і