У давній давнині були створіння - Кіяш Монсеф

— Коли вони дізнаються…

— О-о-о, вони будуть дуже розлючені, — сказала Джейн. — Але після сьогоднішнього дня навряд чи вони зможуть хоч щось вдіяти. У кожному разі, я подумала, що ти захочеш бути тут. Побачити його.

Не мовивши більше ні слова, вона поклала свою долоню на накривку чайника і зняла її. За грубо зробленим отвором панувала важка, чавунна темрява, що пахла попелом та димом. На мить ніщо не ворухнулося.

Через декілька секунд щось заворушилось у глибині чайничка. Крихітний срібний дракончик злетів із темряви на крильцях колібрі. Він завис перед нами, і його сріблясте тіло переливалось у промінні полудневого сонця, наче ртуть. Його великі допитливі очі розглядали нас якусь мить.

— А ось і ти, — промовила Джейн. — Я так давно хотіла зустрі­тися з тобою.

Дракон завис навпроти її обличчя.

— Тепер ти вільний, — сказала вона. — Сподіваюся, що ми загалом поводилися з тобою гідно.

Дракон нічого не сказав. Він повисів у повітрі ще якусь мить, після чого зник у небі, ніби смужка яскравої блискавки. Джейн дивилася йому вслід із виразом тужливого задоволення.

— Я подумала, що ти, як ніхто інший, оціниш це, — сказала Джейн. — Щиро мовлячи, це ти мене надихнула. Якщо ти змогла звільнити всіх цих тварин, то… — Вона, сміючись, на мить замовкла. — Ти встановила планку до біса високо.

— Як тепер хтось знаходитиме мене? — запитала я.

— Повір, вони знайдуть, — відповіла Джейн. — Таким самим шляхом, як вони знаходили й нас, коли потребували допомоги. Можливо, я б могла допомогти тобі з цим.

— Ми б скористалися твоєю допомогою, — сказала я. — Ти знаєш цей світ краще, ніж будь-хто з нас.

— Хто ми?

— Деякі люди, — відповіла я. — Друзі.

— Ми тепер з тобою друзі, Маржан? — запитала Джейн.

— Гадаю, могли б бути, — сказала я.

— У такому разі так, — відповіла Джейн. — Я погоджуюся. Джейкоб також.

— Хто такий Джейкоб?

Джейн кивнула в бік дороги. Там стояв припаркований знайомий чорний седан. Водій, притулившись до пасажирських дверей, ліниво махнув нам татуйованою рукою.

— Ти можеш йому довіряти? — запитала я.

— Не всі ми поганці, — відповіла Джейн.

— Ми починаємо через кілька тижнів, — сказала я. — Є дещо, про що я повинна подбати в першу чергу.

Політ до Лондона був довгим і незручним. Нам із доктором Батістом довелося сидіти в самому кінці літака, тому що це були єдині місця, які я могла замовити в найкоротший термін і вкластися в бюджет. Але я не переймалася комфортом.

Саймон Стоддард не видавався здивованим, коли дізнався про мій приїзд, як не здивувався й тому, що я хотіла йому розповісти. У Кіплінґа пір’я випадало жмуттям. Його кігті тріщали й розколювалися, коли він ішов, а м’язи тремтіли від кожного кроку. Його зір погіршувався. Саймон вислухав мене й мої зізнання спокійно, навіть стурбовано, а потім запросив нас із доктором Батістом до маєтку.

Їдучи вузькими сільськими путівцями до маєтку, я відчула легкість усередині мене. Правда, яку я знала, більше не лякала мене. Тепер вона належала іншим людям. Вони зроб­лять із нею те, що захочуть, а я буду поруч, щоби допомогти зробити правильний вибір.

Але ця легкість балансувала зі страхом, який я відчувала відтоді, як ми сіли в літак. Якоїсь миті я зустрінуся з ним віч-на-віч. Я не хотіла втрачати його. Але я не заслуговувала на його дружбу, і було дуже егоїстично думати, що мої почуття мали якесь значення в цій ситуації. Я використала його, коли потребувала допомоги і, хотіла я того чи ні, ввела в страхітну оману. Я б не хотіла, щоб у моєму житті з’явився хтось на кшталт мене. Особливо не в такий час.

У маєтку нас зустріла невелика делегація Стоддардів. Одні з них благали зберегти Кіплінґу життя, а інші благали, щоб його страждання нарешті припинилися. Себастьяна не було серед них, що було полегшенням. Ми вислухали кожного з них. Потім я розповіла їм все, що знала, а після дала змогу доктору Батісту. Попри зміну часових поясів і дивність цієї зустрічі, він достатньо добре тримався. Удвох нам вдалося пере­конати майже всіх підписати згоду на приспання Кіплінґа.

У наступні два дні за роботу взявся доктор Батіст. З допомогою Саймона він закупив необхідні йому хімікати, а з моєю допомогою приготував місце для ін’єкції — виступаюча вена на лівій передній лапі Кіплінґа. Ми зголили на цій ділянці шкіри шерсть та пір’я й помітили місце уколу маркером. Кіплінґ упродовж усього процесу спостерігав байдужими, червоними від сліз очима.

Маєток почав наповнюватися Стоддардами різного віку. Вони купчилися в коридорах і блукали територією. Вони сиділи біля чорного ставка наодинці або невеличкими групками, перешіптуючись між собою. Один за одним вони проходили до кімнати, що стала прихистком для Кіплінґа, і мовчки складали йому пошану.

Щоразу, коли якась автівка під’їжджала до маєтку, я виглядала Себастьяна. Коли я його не бачила, то відчувала суміш розчарування з полегшенням. Я було навіть подумала, що він узагалі не з’явиться. Одна частина мене сподівалася, що мені не доведеться з ним зустрітися. Інша ж частина дуже прагла поговорити з ним, відчути комфорт від того, що я не зовсім сама.

Коли ж Себастьян усе таки з’явився, то ледве помітив мене. Він пройшов мимо мене у великій залі та привітав холодним кивком. Решту дня мені було зле.

Наступного разу я побачила його в тій самій вітальні, де ми вперше зустрілися. Він кинув на мене погляд, у якому було порівну злості й безпорадності, а потім відвернувся. Себастьян не збирався докладати жодних зусиль, щоби поговорити зі мною. Якщо мені хотілося щось розповісти йому, я повинна була завоювати його увагу.

Я пройшла через кімнату рідні Стоддардів до того місця, де він стояв, ігноруючи зустрітися поглядами. Він подивився на мене тільки тоді, коли я зупинилася просто перед ним. Тоді я побачила, що його очі були червоними від сліз.

— Привіт, — промовила я.

— Привіт, — промовив він.

— Ми можемо поговорити, — запитала я, — десь подалі звідси?

Ми покинули маєток через бічні двері і, проминувши луг, зайшли в ліс, причому всю дорогу ми мовчали. Почав накрапати дрібний дощ. Ліс наповнився запахом суглинку та моху. Мої черевики грузли у вологій землі. На деревах щебетали шпаки. По листю стукотів дощ. Ми йшли доти, поки маєток не зник очей, тоді я й зупинилася.

— Себастьяне, — промовила я, — пробач.

Він також зупинився за кілька кроків