Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг) - Джоан Роулінг

- Персі! - Гаррі побачив сліди сліз, що посмугували вкрите пилом Ронове лице, коли той смикнув старшого брата за плече, проте Персі не зрушив з місця. - Персі, ти вже нічим йому не допоможеш! Ми мусимо...

Герміона заверещала, і Гаррі, обернувшись, не мусив питати чому. Потворний павук, завбільшки з легковий автомобіль, пролазив крізь діру в стіні - у бій вступали нащадки Араґоґа.

Рон з Гаррі крикнули одночасно. Їхні закляття зітнулися, потвора полетіла спиною вниз, жахливо дриґаючи лаписьками, і зникла в темряві.

- Він не один! - крикнув Гаррі друзям, зазираючи крізь отвір у мурі, роздовбаний закляттям. На будинок дерлися нові павуки, випущені із Забороненого лісу, в який, мабуть, проникли смертежери. Гаррі метнув на них приголомшливе закляття, влучив у вожака, той упав на інших, збиваючи їх униз, і всі вони щезли з очей. Нові закляття шугонули у Гаррі над головою - аж волосся йому розкуйовдилось.

- Ідемо звідси, НЕГАЙНО!

Підштовхнувши в спину Герміону й Рона, Гаррі нахилився, щоб попід пахви підняти вбитого Фреда. Персі зрозумів, що хоче зробити Гаррі, перестав припадати до тіла й допоміг. Разом, низько згинаючись, щоб уникнути заклять, що летіли знадвору, вони відтягли Фреда вбік.

- Сюди, - сказав Гаррі, й вони поклали вбитого в нішу, де раніше стояли лицарські обладунки. Йому не вистачало духу дивитися на Фреда, тому, переконавшись, що тіло сховане надійно, Гаррі кинувся навздогін за Роном і Герміоною. Мелфой і Ґойл уже десь зникли, проте в кінці коридору, всіяного скалками розбитих шибок, серед куряви, падаючого каміння і штукатурки бігало туди й сюди багато людей, і годі було розібрати, друзі це чи вороги. Завернувши за ріг, Персі раптом заревів, наче бугай: - РУКВУД! - і кинувся за високим чоловіком, що переслідував двох учнів.

- Гаррі, сюди! - закричала Герміона.

Вона затягла Рона за якийсь гобелен. Вони почали там борюкатися, і на якусь божевільну мить Гаррі було подумав, що вони знову там обіймаються, але потім побачив, що то Герміона намагається втримати Рона, не дає йому бігти за Персі.

- Послухай мене... ПОСЛУХАЙ, РОНЕ!

- Я хочу допомогти... я хочу вбивати смертежерів...

Лице його було скривлене болем, укрите пилюкою й димом, він увесь тремтів з лютості й розпуки.

- Роне, тільки ми можемо з цим покінчити! Будь ласка... Роне... нам потрібна змія, ми повинні вбити змію! - доводила йому Герміона.

Гаррі розумів, що відчуває Рон: гонитва за ще одним горокраксом не давала радості помсти. Він і сам хотів битися, карати їх - тих, що вбили Фреда, а ще він хотів розшукати решту Візлів, і понад усе - переконатися, упевнитися, що Джіні не... та він і думки такої не міг допустити...

- Ми будемо битися! - наполягала Герміона. - Доведеться битися, щоб добратися до змії! Тільки не забуваймо, що повинні зробити саме ми! Тільки ми це можемо зупинити!

Вона теж плакала й витирала сльози роздертим і обсмаленим рукавом, а тоді кілька разів глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись, і, все ще міцно тримаючи Рона, повернулася до Гаррі:

- З’ясуй, де зараз Волдеморт, бо змія ж має бути з ним. З’ясуй, Гаррі... зазирни в нього!

Чому це було так легко? Тому, що його шрам уже кілька годин палав, прагнучи донести до нього Волдемортові думки? Він заплющив очі, виконуючи її команду, й одразу крики, вибухи й безладні звуки бою вщухли і стали ледве чутні, немовби він перебував далеко-далеко...

Він стояв серед покинутої, проте на диво знайомої кімнати з обшарпаними шпалерами, з вікнами, забитими дошками. Звуки битви сюди долинали, однак були приглушені й далекі. Крізь єдине вільне від дощок вікно виднілися віддалені спалахи біля замку, але в самій кімнаті було темно, бо одна гасова лампа не могла її освітити.

Він крутив у руках чарівну паличку, дивився на неї, але думками був у тій загадковій кімнаті в замку, яку міг знайти лише він, бо щоб її виявити, як і легендарну Таємну кімнату, треба мати дуже тонкий, лукавий і допитливий розум... він не сумнівався, що діадеми хлопець не знайде... втім, ця Дамблдорова маріонетка і так зайшла набагато далі, ніж він сподівався... занадто далеко...

- Володарю, - пролунав розпачливий і надтріснутий голос. Він озирнувся. У найтемнішому кутку сидів Луціус Мелфой, пошарпаний і досі ще зі слідами кари, якої він зазнав після останньої втечі хлопця. Одне око в нього було набрякле й не розплющувалось. - Володарю... будь ласка... мій син...

- Якщо твій син загинув, Луціусе, - це не моя вина. Він не прийшов до мене, як усі інші слизеринці. Може, вирішив подружитися з Гаррі Поттером?

- Ні... ніколи, - прошепотів Мелфой.

- На це єдина твоя надія.

- Ви... ви не боїтеся, володарю, що Поттер може загинути від чиєїсь іншої руки, а не від вашої? - запитав тремтячим голосом Мелфой. - Чи не було б... ви вже мені вибачте... розсудливіше зупинити бій, проникнути в замок і знайти його с-самому?

- Не прикидайся, Луціусе. Ти хочеш припинити бій, щоб з’ясувати, що сталося з сином. А Поттера мені й не треба шукати. Ще й ніч не мине, а Поттер сам до мене прийде.

Волдеморт знову опустив очі на чарівну паличку. Вона його непокоїла... а з тим, що непокоїло лорда Волдеморта, треба було щось робити...

- Сходи приведи Снейпа.

- Снейпа, в-володарю?

- Снейпа. Негайно. Він мені потрібен. Він повинен зробити мені одну... послугу. Іди.

Переляканий Луціус, спотикаючись у мороці, вийшов. А Волдеморт стояв, крутив у пальцях чарівну паличку, роздивляючись.

- Це єдиний вихід, Наджіні, - прошепотів він і озирнувся на величезну товсту змію, що висіла прямо в повітрі, граціозно скрутившись у захищеному просторі, вичаклуваному для неї хазяїном, у прозорій променистій кулі - чимсь середнім між блискучою кліткою і резервуаром.

Гаррі охнув, сахнувся й розплющив очі. І відразу ж у вуха ввірвалися верески й крики, гуркіт і бахкання битви.

- Він у Верескливій Халупі. Змія з ним, захищена якимись чарами. Він щойно послав Луціуса Мелфоя по Снейпа.

- То Волдеморт відсиджується у Верескливій Халупі? - здивувалася Герміона. - Він навіть... навіть не бере участі в битві?

- Він вважає, що це зайве, - відповів Гаррі. - Думає, що я сам до нього прийду.

- А чому?

- Він знає, що я полюю на горокракси... тому тримає Наджіні біля себе... Тож цілком ясно, що