У давній давнині були створіння - Кіяш Монсеф
— Гидота, — сказала я й відсунула їх.
— Коли так, то приготуй їх самостійно, — сказав він, перш ніж зробити великий ковток кави зі свого горнятка, — або візьми частину мого сніданку.
У його тарілці були сир фета, редиска та коржики, і я гадаю, що він знав, якою буде моя відповідь.
— Фу, — промовила я, — ніхто не снідає редискою.
Я могла б облишити цю розмову, але я була розлючена.
— Чому ти ніколи не можеш приготувати нормальну їжу? — запитала я.
— Це і є нормальна їжа — сказав він, а після паузи додав: — Це твоя культура, Маржан.
Моя мама, американка, була більше захоплена культурою Ірану, ніж мій батько. Відтоді як вона померла, він ніколи не згадував про це. Коли він заговорив про це зараз, то я ніколи не відчувала, що він насправді розмовляє зі мною. У його голові відбувалася інша розмова. Я гадаю, що вона почалася відтоді, як вона померла. Я гадаю, вона триває завжди. Зазвичай він тримав це в собі, але іноді воно виривалося назовні.
Коли це відбулося, його голос ледь-ледь змінився, так що у моїх грудях щось аж тьохнуло. Так ніби я не повинна бути тут. Так ніби я підслуховувала неприємну дорослу розмову, але при цьому мене змушували це робити, не залишивши жодного вибору. І це завжди злило мене.
— Моя культура — це вафлі, — говорила я. — Підсмажені в тостері. Не холодні. А це, — я кивнула в бік його сніданку, — заледве є твоєю культурою, Джиме.
Мій батько не розсердився. Він не кричав і не виходив із рівноваги. Натомість його голос став різким, холодним і порожнім, як скіс голки для підшкірних ін’єкцій, що протикає шкіру в пошуках вени. Мені було боляче, і водночас було жаль його. Коли він ставав таким, я бачила його наскрізь, бачила, наскільки він був розбитий.
— Світ не спиняється заради наших забаганок, Маржан, — говорив він. Його англійська була бездоганною, за винятком акценту, що спотворював «world» на «verold», та «our» — на довге двоскладове слово: — Він тобі нічого не винен. А тим паче — пояснень.
Потім він повернувся до своєї кави й не сказав більше ні слова. Я сама підсмажила цю вафлю, і вона підгоріла. На смак вона була жахливою, і я злилася весь день.
Після школи я крутила педалями свого велосипеда всю дорогу до клініки, куди я завжди заїжджала після школи незалежно від того — була злою чи ні. Навіть якщо я злилася на батька, мені все одно подобалися тварини. Коли я приїхала туди, вестибюль був заповнений, кабінети порожні, а в процедурних кімнатах панувала хаотична атмосфера.
— Боксер з’їв щурячу отруту, — сказала одна з працівниць, проходячи повз мене зі стосом свіжо продезинфікованих рушників.
Я зачинилася в порожньому кабінеті батька, щоби почати готувати домашні завдання. Він прийшов через деякий час, одягнений у свій білий халат. Його волосся було трохи розкуйовдженіше, ніж зазвичай, і вигляд він мав трохи змореніший.
— Пішли зі мною, — сказав він.
Він провів мене холом до третього процедурного кабінету:
— Відчиняй повільно, — сказав він тихим голосом, — і зачини двері за нами.
Усередині було тьмяне світло. З процедурного столу донеслося хрипіння. За мить — знову. На столі лежав боксер: очі напівзаплющені, язик звисає з одного боку пащі. Він був під’єднаний до крапельниці.
Мій батько взяв стілець і підсунув прямо до столу, підсунув обережно, щоб не видати жодного звуку. Після цього він так само обережно сів і кивнув мені, щоб я принесла ще один стілець і приєдналася до нього.
— Стрихнін, — сказав він мені пошепки, коли я сіла біля нього. Він глянув на мене, аби впевнитися, що я уважно його слухаю. — Ми викликали в нього блювоту. Дали активоване вугілля й заспокоїли. Тому… — Він замовк, подивившись на сплячого пса. — Що ми робитимемо далі?
Він перевіряв мене.
Я замислилася на секунду. Отруєння стрихніном спричиняє в собак сильні судоми, що призводять до смерті, якщо негайно не втрутитися. Мій батько зробив для нього все, що міг, усе, що можна було зробити для отруєного пса. Тепер ми…
— Тепер ми спостерігаємо, — сказала я. — Спостерігаємо за спазмами.
— Добре, — сказав мій батько, — а якщо в нього почнуться судоми?
Мені довелося трохи подумати.
— Більше заспокійливого? — сказала я, дещо сумніваючись у своїй відповіді.
— Дуже добре, — сказав він, — тоді чому в кімнаті панує напівтемрява й тиша?
— Тому що… — промовила я, сподіваючись, що відповідь прийде до мене сама.
Коли того не сталося, мій батько закінчив думку:
— Тому що яскраве світло й шум можуть спричинити ці судоми.
— Так… — сказала я.
— Ми встигли вчасно, — сказав він, і я почула щось схоже на полегшення в його голосі.
Після цього ми просто сиділи, слухаючи дихання боксера й дивлячись, як то здіймаються, то опускаються його груди.
Гав.
Гав.
Гав.
— Світ не зобов’язаний щось тобі пояснювати, — сказав він, — але зобов’язаний я. Коли ти будеш готова, я все тобі поясню.
— Можливо, це те, що потребує практики.
Ми були в кабінеті, розташованому далі по коридору від великої зали. Я лежала на вузькій кушетці, а моя свідомість, сила та рівновага поверталися до мене. Хлопець приблизно мого віку, котрого звали Себастьян, стояв біля вікна, запхавши руки в кишені й дивлячись удалину. Я здогадувалася, що це він допоміг донести мене сюди, але мені було надто соромно запитувати. Саймона ніде не було видно.
— Я могла б погодитися з тобою, — сказала я, — якби ще знала, що це було.
— Ти почуваєшся краще?
— Можна й так сказати. Де Саймон?
— Я гадаю, що він наразі розмовляє з керівництвом моєї школи. Сподіваюся, він підтвердить мою відмазку.
— Саймон — твій…
— Дядько, — сказав він. — Я перебував у школі-інтернаті, але коли почув, що Кіплінґ захворів, то… Що ж, ось я й тут.
Він мав такий вигляд, ніби лише щойно щось згадав, після чого швидко пройшов через усю кімнату до столу, де стояв глечик з водою. Він налив склянку й простягнув її мені. Цього разу я пила повільно, і коли закінчила, то виявилося, що в мене достатньо сил, аби присісти.
Мої нерви все ще дзвеніли від несподіванки, шоку й болю. Справжні відчуття зникли, але я відчувала їхнє приглушене відлуння у своїх кістках. Коли я зупинилася і прислухалася, то зрозуміла, що дихаю обережно, передчуваючи стискаючу печію, яку відчувала раніше.
Себастьян
