У давній давнині були створіння - Кіяш Монсеф

присів навпроти мене. Він був високим, трохи зависоким для стільця, якого собі обрав. Його ноги були занадто довгі, тому на високо здійнятих колінах руки не могли комфортно покоїтись. У результаті він був схожий на неоковирний крендель із веснянкуватим обличчям і нечепурною рудою стрижкою, як у першокласника. Він, напевно, був трохи незграбний скрізь, куди б не пішов, але це була приваблива незграбність. Лікті й коліна і, незважаючи на них, настільки яскраве обличчя, що воно захоплює кожного, наче про­жектор. Це було моє перше справжнє враження про нього.

— Що тут насправді трапилося? — запитав він. — Якщо ти не проти розповісти.

— Я не впевнена, — відповіла я.

Це здавалося занадто безглуздим, аби я зважилася сказати про це вголос.

Я відчула Кіплінґа.

Цієї миті зайшов Саймон.

— О, ти прокинулася. І ти вже познайомилася з моїм норовливим племінником, — сказав він і поглянув на Себастьяна з докором.

— І я б зробив це знову, — сказав Себастьян, демонстративно підводячись, — заради Кіплінґа.

— Я впевнений у цьому, — сказав Саймон, — але наступного разу тобі знадобиться краще виправдання. Хворі бабусі викликають забагато запитань. Ми повинні бути обережними, щоби не привертати до себе такої уваги.

— Що ти розповів їм? — запитав Себастьян.

— Тільки те, що ти заговорив їм зуби, — відповів Саймон. — Те, що ти дуже неслухняний хлопчисько, який ­повернеться до школи вже завтра, і те, що вся сім’я, включно з твоєю абсо­лютно здоровою бабусею, засмучена твоєю поведінкою.

— Завтра? — розгублено перепитав Себастьян.

— Будь вдячний, що я не відправлю тебе сьогодні ввечері.

Він обернувся до мене, і вираз його обличчя змінився із суворого на благальний та обнадійливий:

— Тепер щодо Кіплінґа. Розкажи мені.

Я глибоко вдихнула, насолоджуючись відсутністю болю в моїх легенях. Чи цим займався й мій батько? Це й була робота?

— Він страждає, — сказала я.

Обличчя Саймона спохмурніло. Я намагалася уявити, що на моєму місці зробив би батько з цим болем. Я уявила, як він з голкою в руці йде до Кіплінґа, шепоче гри­фону, щоб той не турбувався, що наступні декілька миттєвостей будуть дивними, але після цього муки й біль зникнуть назавжди.

А потім —

Ні, це неправильно.

— Йому потрібне знеболювальне, — сказала я. — Йому потрібні поживні речовини. Поставте йому крапельницю, якщо він не їсть. Зробіть рентген, МРТ, аналізи крові та калу. Лікуйте все, що виявите.

Слова здавалися малозначущими й недолугими, так наче вони були вуграми в моєму шлунку й мені треба було їх чимшвидше виплюнути, перш ніж вони мене вкусять. Я навіть не глянула на Саймона чи Себастьяна, допоки не договорила, допоки не виплеснула на килим останні ослизлі склади. Коли я нарешті подивилася на них, я майже очікувала побачити огиду.

Коли ж я уздріла полегшення, мені самій аж покра­щало.

— Тож це виліковне, — сказав Саймон. — Зрештою, йому можна допомогти.

— Йому може поліпшати, — сказала я. Вугри.

— Ти зможеш допомогти? — запитав Саймон. — Від… Що ти пропонуєш?

— Я все ще навчаюся в старшій школі, — сказала я.

Саймон замовк на якусь мить.

— Звісно, — сказав він, — у такому разі мені слід шукати іншого лікаря. — Він задоволено кивнув. — Я гадаю, мені є чим зайнятись. — Він розвернувся й вийшов з кім­нати.

Себастьян іще якусь мить дивився на мене, а потім пішов за своїм дядьком. Їхні приглушені голоси доносилися з коридору. З великим зусиллям я підвелася й підкралася до відчинених дверей послухати.

— Дозволь мені залишитися хоча б на ще одну ніч, — говорив Себастьян, — щоби побути з ним.

— Йому потрібен відпочинок, — сказав Саймон, — коли він одужає, у тебе буде стільки часу, скільки захочеш. Можливо, ми зберемо всю родину разом, щоби відсвяткувати.

— Але…

— Ніяких але, — сказав Саймон, — ти вже викликав достатньо підозр своїми діями. Хвора бабуся… Серйозно.

Я виглянула в коридор. Себастьян понурив голову. Здавалося, він збирався кудись піти, але щось утримало його.

— А якщо вона помиляється? — запитав він. — А якщо йому не полегшає?

Вугри, вугри, вугри.

— Ти не повинен про таке думати, — промовив Саймон надто швидко. — Він сильний. Він обов’язково ­одужає. А тим часом ми повинні продовжувати жити, так наче ­нічого й не трапилося. Це єдиний шлях, аби вберегти його.

— Ми могли б захистити його краще, якби не все оце тримання в секреті, — сказав Себастьян різким від розчарування голосом.

— Ти засмучений, — зауважив Саймон, — Кіплінґ ба­гато значить для всіх нас. Ми зробимо все, що від нас залежить.

Себастьян ще мить дивився на свого дядька, а потім попрямував до кімнати, де вони мене залишили. Я прокрала­ся назад до дивана і знову вляглася. Коли він повернувся, в його очах усе ще палахтів гнів, але, перевівши подих, він заспокоївся і присів на стілець.

— Ти ж бо розумієш, він не домашня тваринка, — сказав Себастьян. — Він не належить нам. Він міг би покинути нас будь-якої миті, але він обрав нас. Усі ці століття він довіряв нам. Із ним усе буде добре?

Я розуміла, що мене не вистачить на ще одного вугра, тому я безпорадно кивнула, сподіваючись, що цього буде достатньо, аби переконати його.

— А ти? — запитав він за мить. — Ти в нормі?

Коли я поглянула в ці блакитні очі й не побачила нічого, окрім співчуття, щось усередині мене обірвалося.

Я не плакала, коли помер мій батько. Ні на поминках, ні в будь-який з інших днів. Плач просто ніколи не приходив до мене. Але зараз, тут, у цьому незнайомому місці, раптом нізвідки вирвались ридання. І зупинити їх було годі, тож мені нічого іншого не зоставалося, окрім як сидіти і плакати, і почуватися зніченою, безпорадною дурепою. Я навіть не могла точно сказати, у чому була причина того плачу: мій батько, це дивне і прекрасне створіння в кімнаті поруч, чи несправедливість цього всього, чи нескінченно повторюване чому, чому, чому.

— Бувало і краще, — сказала я, витираючи очі, коли найгірша хвиля плачу пройшла.

Себастьян усе ще дивився на мене і, на моє здивування, він не гидився моїм шмаркатим виглядом.

— Може, вийдемо на свіже повітря? — запитав він.

Навколо садиби було безліч прогулянкових доріжок. Себастьян провів мене повз розарій і трав’яне поле, призначене для якоїсь гри, про яку я ніколи не чула. Поки ми йшли, він жваво ділився уривками з історії — це крило було добудоване в 1836 році,