На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Лоґен зціпив зуби і стиснув кулаки під смердючими клаптями ковдри. Він міг би повернутись до руїн приморського селища ще раз, востаннє. Кинутись в атаку, роздираючи горло войовничим криком, достоту як у Карлеоні, де він втратив палець, але зажив слави. Він міг би звільнити світ від кількох шанка. Розітнути їх, як тоді розітнув Шаму Безсердечного — від плеча до пуза, так що аж нутрощі вивалились. Він міг би помститися за своїх батька, дружину, дітей, друзів. Непоганий кінець для того, кого прозвали Кривавою Дев’яткою. Померти, вбиваючи. Та й пісню згодом би склали непогану.
Але в Карлеоні Лоґен був молодим і сильним, а за його плечима стояли друзі. Натомість зараз він був слабким, голодним і як ніколи самотнім. Він убив Шаму Безсердечного довгим, гострезним мечем. Лоґен поглянув на свій ніж. Може, він і непоганий, але дідька лисого ти ним помстишся. Та й хто співатиме пісень? Шанка мали страшні голоси і ще гіршу уяву, та й навряд чи вони впізнають його у смердючому голодранцеві, після того як нашпигують сагайдаком стріл. Мабуть, із помстою доведеться зачекати, принаймні, доки він не знайде більшого клинка. Зрештою, треба дивитись на речі реально.
Можна рушити на Південь і стати мандрівником. Там завжди знайдеться робота для чоловіка з його здібностями. Нехай важка і чорна, але робота є робота. Слід зізнатися, це був непоганий варіант. Не залежати ні від кого, крім себе, не перейматись чужими рішеннями, не відповідати за чужі життя та смерть. Звичайно, на Півдні в нього були вороги. Але Кривава Дев’ятка завжди давав собі раду з ворогами.
Він знову сплюнув. Тепер, коли набралось трохи слини, Лоґен вирішив добряче поплюватись. Все, що в нього залишилося, це слина, старий казанок і декілька смердючих клаптів ковдри. Померти на Півночі чи жити на Півдні — от і весь вибір. І вибір цей нікудишній.
Треба рухатись вперед. Він завжди так робив. Якщо ти вижив, рухайся вперед, бо не важливо, заслуговуєш ти на життя чи ні. Згадай загиблих. Пом’яни їх добрим словом. А тоді рухайся вперед і сподівайся на краще.
Лоґен глибоко вдихнув холодне повітря, а тоді видихнув.
— Прощавайте, мої друзі, — прошепотів він. — Прощавайте.
Він закинув мішок через плече, розвернувся, і почав пробиратись крізь глибокий сніг. Вниз, на Південь, подалі від гір.
Досі сльотило. Легка мжичка, яка запорошила все довкола, збиралася на гіллі, на листі, на хвої, а відтак щедро зривалася вниз великими краплями, що просочувалися крізь і без того вогкий одяг Лоґена і стікали по шкірі.
Він зачаївся у мокрому чагарнику, нечутний і непорушний. Дощові краплі бігли по його обличчю, по блискучому від вологи лезу ножа. Лоґен наслухав усі порухи лісу, вбирав у себе усе розмаїття його звуків — нескінченну метушню комашні, сліпе вовтуження кротів, лякливу шамотню оленів, повільне пульсування соку в стовбурах старих дерев. Кожна жива істота в лісі шукала собі їжу до смаку, і Лоґен також не був винятком. Він зупинив свій вибір на тварині, яка обережно пробиралася крізь хащі неподалік, справа від нього. Смакота. В лісі запала цілковита тиша, тільки краплі дощу одна за одною зривалися з гілок. Світ змалів до Лоґена і його майбутньої здобичі.
Коли йому здалося, що тварина підійшла достатньо близько, він вистрибнув і повалив її на землю. Це був молоденький олень. Він хвицав і виривався, але Лоґен був сильним і швидким, тож за мить всадив у його шию ножа і перерізав горло. З рани ринула гаряча кров, заливаючи Лоґену руки і стікаючи на мокру землю.
Він підняв тушу і закинув її собі на плечі. Із цього м’яса буде гарна юшка, а якщо ще додати якихось грибів, тоді взагалі вийде смакота. А попоївши можна запитати поради в духів. Пуття з них мало, але товариство йому не завадить.
Коли він дістався до свого привалу, сонце вже хилилося за обрій. Згаданий привал якраз годився герою з такою могутньою статурою — над ямою в землі на двох великих жердинах покоїлася добряча купа мокрих гіляк. Всередині вже добре підсохло, та й дощ втих. Сьогодні ввечері він розпалить вогонь. Лоґен уже давно не дозволяв собі такої розкоші — мати власне багаття.
Пізніше, попоївши й відпочивши, Лоґен набив люльку шматочком чаги. Він знайшов її кілька днів тому біля коренів дерева — великі, вологі жовті нарости. Лоґен відламав собі добрячий шматок, але лише зараз вона підсохла так, що можна було курити. Він дістав з багаття палаючу гілку і підніс її до заглиблення в люльці, пахкаючи з усіх сил, доки гриб не задимів, віддаючи знайомим солодкувато-землистим запахом.
Лоґен закашлявся, випустив коричневий дим і задивився на мерехтливе полум’я. Його думки перенеслися в інші часи, до інших вечорів та інших багать. Там шкірився Шукач, і вогонь виблискував на його загострених зубах. Навпроти сидів кремезний, наче гора, Тул Дуру, котрий сміявся так, що аж у вухах виляскувало. Був там і завжди трохи наляканий Форлі Найслабший, в якого без кінця нервово бігали очі. Був і Руд Тридуба, і Хардінґ Мовчун, котрий нічого не говорив. Він завжди був таким, за що його й прозвали Мовчуном.
Всі вони були тут. Тільки не навсправжки. Бо всі вони вже упокоїлися, возз’єдналися з землею. Лоґен вибив попіл з люльки у багаття і відклав її подалі. Бажання курити щезло начисто. Правий був його батько. Ніколи не варто курити одному.
Він відкрутив кришку своєї потовченої фляги, набрав повний рот і спорснув на багаття. В холодне повітря здійнялися омахи полум’я. Лоґен витер губи, смакуючи гарячий, гіркий присмак, а тоді відкинувся на вузлуватий стовбур сосни і почав чекати.
Збігло чимало часу, перш ніж вони явились. Їх було троє. Вони тихо виринули з танцюючих тіней поміж дерев і повільно попливли до багаття, і що ближчали вони до вогню, тим чіткішали їхні форми.
— Дев’ятипалий, — мовив перший.
— Дев’ятипалий, — вторив другий.
— Дев’ятипалий, — додав третій, і їхні голоси лунали так, наче це говорив сам ліс.
— Щиро запрошую вас до мого
