На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Ай-ай! — заволав Джезаль і, спотикаючись, відступив назад. Несподівано молот вислизнув із його руки і гупнув йому просто на ногу. — А-а-а! — Металевий держак брязнув об підлогу, і коли Джезаль зігнувся до забитих пальців ноги, нараз відчув пекучий біль від того, що Варуз шмагнув його по задниці. Ляскіт від удару прокотився подвір’ям, і Джезаль упав ницьма землю.

— Стидобисько! — вигукнув старий. — Ви соромите мене перед майором Вестом!

Майор хитнувся на кріслі назад і затрясся від тамованого сміху. Джезаль втупився в бездоганно начищені чоботи маршала, не відчуваючи нагальної потреби підніматись.

— Підйом, капітане Лютар! — гукнув Варуз. — Якщо не ваш, то мій час ще в ціні!

— Добре, добре!

Джезаль знесилено підвівся, хитаючись під палючим сонцем, хапаючи ротом повітря й обливаючись потом.

Варуз підійшов ближче і принюхався до його подиху.

— Ви сьогодні вже пили? — обурено запитав він, і його вуса настовбурчились. — І вчора ввечері, звичайно, теж!

Джезалю було нічого відповісти.

— Та чорт вас забирай! У нас купа роботи, капітане Лютар, і сам я її не зроблю! До Турніру залишилося чотири місяці — чотири місяці, щоб зробити з вас майстра фехтування!

Варуз очікував на відповідь, але Джезаль не зміг нічого вигадати. Вигадками він займався тільки для того, щоб догодити батькові, але йому чомусь здавалось, що старий солдат не схоче їх слухати, та й ударів з нього уже вистачало.

— Ет! — кинув Варуз Джезалю і відвернувся, стиснувши стек обома руками за спиною.

— Маршале Вар… — почав Джезаль, але не встиг скінчити, як старий солдат крутнувся і штрикнув його прямо в живіт.

— Кха-кха, — закашлявся Джезаль, осідаючи на коліна.

Варуз навис над ним.

— Зробите для мене невеличку пробіжку, капітане.

— А-а-ах!

— Пробіжитесь звідси до Великої вежі, а там підніметесь угору, до парапету. Я знатиму, коли ви доберетесь, бо ми з майором будемо насолоджуватися на даху грою в квадрати[4]. — Він вказав на шестиповерхову будівлю позаду себе. — Звідти чудово видно верхівку вежі. Я побачу вас у монокль, тож цього разу ви не змахлюєте!

І він луснув Джезаля по потилиці.

— Ай! — зронив Джезаль, потираючи голову.

— Щойно з’явитеся на даху, побіжите назад. Ви бігтимете щодуху, я в цьому певен, бо якщо ви не повернетесь до того, як ми закінчимо гру, побіжите знову.

Джезаль скривився.

— Майор Вест — чудовий гравець у квадрати, тож у мене піде десь півгодини на те, щоб у нього виграти. Рекомендую не зволікати.

Джезаль із зусиллям підвівся і, пошепки кленучи на чім світ стоїть, підтюпцем побіг до арки в дальньому кінці двору.

— Вам треба пришвидшитись, капітане! — кинув Варуз йому вслід.

Джезалеві ноги були мовби шматки свинцю, але він підстьобнув їх.

— Вище коліна! — весело повчав майор Вест.

Джезаль протупотів проходом, повз воротаря, котрий сидів біля дверей і дурнувато посміхався, і вибіг на широкий проспект. Він пробіг повз обвиті плющем стіни Університету, сапаючи і тихо проклинаючи Варуза і Веста, а тоді минув майже глухий, масивний Будинок питань, головні ворота якого були щільно замкнені. По дорозі йому зустрілися кілька непримітних клерків, які поспішали то туди, то сюди, але загалом у цей пообідній час в Аґріонті панувала тиша, і Джезаль не стрів нікого цікавого, доки не дістався парку.

У затінку біля озера під крислатою вербою сиділи три вишукані молоді леді разом із підтоптаною компанйонкою. Джезаль одразу ж набрав ходу і змінив змучений вираз на безтурботну усмішку.

— Дами, — привітався він, майнувши повз них.

Він почув, як вони захихотіли позаду, і мовчки порадів за себе, але наполовину збавив темп, щойно зник із їхнього поля зору.

— А щоб тебе грім побив, Варузе, — буркнув він сам до себе, ледь волочучи ноги дорогою на Алею Королів, але тут йому знову довелося прискоритись.

Всього за двадцять кроків кронпринц Ладісла щось проповідував своєму барвистому почету.

— Капітане Лютар! — вигукнув Його Високість, і тільки сонце заблистіло на його вигадливих золотих ґудзиках. — Біжіть щодуху! Я поставив тисячу марок на вашу перемогу у Турнірі!

Джезаль знав з авторитетних джерел, що принц поставив біля двох тисяч марок на Бремера дан Ґорста, але все одно низько вклонився, наскільки це було можливо під час бігу. Принцова компанія франтів засвистіла і мляво прокричала йому вслід щось підбадьорливе.

— Довбні нетесані, — прошипів Джезаль, хоча він і був би радий опинитись серед них.

Він проминув велетенські кам’яні статуї: справа верховні королі, котрі владарювали впродовж шестисот років, а зліва трохи менші статуї вірних слуг. Перед тим як звернути на Площу маршалів, Джезаль кивнув великому магу Баязу, але чаклун, як завжди, відповів насупленим несхвальним поглядом, благоговійний ефект якого лише трохи послаблювала біла смуга голубиного посліду на його кам’яній щоці.

Через засідання Відкритої Ради площа була майже порожньою, і Джезаль зміг спокійно пройтися до воріт Палати військової слави. Там йому кивнув коренастий сержант, і Джезаль задумався, чи він, бува, не з його роти — зрештою, всі рядові солдати виглядали для нього однаково. Він не звернув уваги на кивок, і побіг далі поміж високих білих будівель.

— Прекрасно, — пробурмотів Джезаль.

Біля дверей Великої вежі сиділи Джеленгорм і Каспа, які палили люльки і реготали. Негідники, напевно, здогадались, що він бігтиме цією дорогою.

— За честь і славу! — заволав Каспа, дзеленькнувши шпагою у піхвах, коли повз пробіг Джезаль. — Не змушуй лорд-маршала чекати! — додав він навздогін, відтак Джезаль почув гучний регіт його друга-велетня.

— Кляті бовдури, — захекано вимовив Джезаль, штовхнувши плечем важкі двері, коли ж почав бігти крутими гвинтовими сходами, відчув, як запекло у горлі.

Це була чи не найвища вежа в Аґріонті: сходи налічували двісті дев’яносто одну сходинку.

— Кляті сходи, — знову вилаявся він.

На сотій сходинці його ноги горіли вогнем, а у грудях аж гуло. На двохсотій від його сил не залишилось і сліду. Решту шляху Джезаль просто плівся, і кожний крок здавався йому мукою, та все ж він випав через башточку на дах і притулився до парапету, кліпаючи від яскравого світла.

З південного боку місто виднілося мов на долоні — безкінечний килим білих домівок, що простягалися навколо вилискуючої затоки. З іншої сторони Аґріонт виглядав ще більш приголомшливо. Яскраве плетиво величних будівель, що громадяться один за одним, перемежовуються зеленими галявинами і розлогими деревами, оточене широким ровом і височенною стіною, всіяною сотнею високих