Необхідні речі - Стівен Кінг

– Я так розумію, ти зацікавлений у його картці новачка, – з жалем промовив містер Ґонт. – Не думаю, що можу тобі з цим допомогти, але…

– Ні, – перебив Браян. – Не з 1954-го. 1956-го. Таку мені хотілося б. У мене колекція бейсбольних карток 1956 року. Мене тато затягнув у це хобі. Це цікаво, і з того року лише декілька дійсно дорогі: Ел Кейлайн, Мел Парнелл, Рой Кемпанелла, оті хлопці. У мене вже більш ніж п’ятдесят штук. Включно з Елом Кейлайном. Він мені коштував тридцять вісім баксів. Я стільки газонів перекосив, щоб його дістати.

– Не сумніваюся, – усміхаючись, сказав містер Ґонт.

– Ну, як я й казав, більшість карток 56-го не дуже дорогі – по п’ять доларів, сім, іноді десять. Але Сенді Коуфекс у доброму стані коштуватиме дев’яносто чи навіть сотню баксів. Він не був великою зіркою того року, але виявився чудовим гравцем, і це ще тоді, коли «Доджерс» були в Брукліні. Усі їх тоді називали «Жопошники». Принаймні так тато розповідає.

– Твій тато має рацію на всі двісті відсотків, – підтвердив містер Ґонт. – І я маю дещо, що тебе ощасливить, Браяне. Почекай тут.

Він подався назад через завішаний прохід і залишив Браяна стояти біля шафки зі скалкою і полароїдною фотографією Короля.

Браян ледь не витанцьовував, перестрибуючи з однієї ноги на іншу від надії й очікування. Проте наказав собі припинити бути таким додіком. Навіть якщо в містера Ґонта і є картка Сенді Коуфекса, навіть якщо це картка «Топпс» із п’ятдесятих, вона, найпевніше, виявиться 55-го або 57-го року. Та й навіть якщо це буде 56-й? Що це дасть, якщо у нього менше долара в кишені?

«Але ж я можу подивитися, правда?» – подумав Браян. Подивитися ж нічого не коштує, чи не так? Це була ще одна з улюблених фраз його мами.

З кімнати за завісою долинули звуки пересування коробок і глухі удари, коли їх клали на підлогу.

– Хвилинку, Браяне, – гукнув містер Ґонт. Здається, він трохи засапався. – Тут десь точно має бути коробка з-під взуття…

– Та ви не обтяжуйтеся так через мене, містере Ґонт! – гукнув у відповідь Браян, відчайдушно сподіваючись, що містер Ґонт для цієї справи обтяжиться саме стільки, скільки потрібно.

– Можливо, та коробка ще в дорозі, – із сумнівом висловився містер Ґонт.

У Браяна на душі похололо.

А тоді:

– Але я ж був упевнений… стій! Є! Ось вона!

Серце Браяна підскочило в грудях – ба більше, воно здійнялося в саме небо, де зробило задній кульбіт.

Містер Ґонт повернувся із-за завіси. Волосся в нього було трохи розбурхане, а на вилозі куртки-смокінга виднілася пляма від пилу. У руках він тримав коробку, в якій раніше лежали кросівки «ейр джордан». Він поклав її на касову стійку й зняв кришку. Браян стояв біля його лівої руки й заглядав усередину. У коробці було повно бейсбольних карток, кожна в пластиковому конверті, як ті, що Браян купував у крамниці бейсбольних карток у Норт-Конвеї, штат Нью-Гемпшир.

– Я думав, тут буде інвентарна відомість, але не пощастило, – пояснив містер Ґонт. – Усе одно, я досить добре собі уявляю, який у мене асортимент, як я й казав – це ключова річ у веденні бізнесу, якщо продаєш усього потрохи, – і я впевнений, що бачив…

Він не закінчив і почав шпарко перебирати картки.

Браян бачив, як вони мелькотять, і боявся хоч слово промовити від захвату. У місцевій крамниці була колекція старих карток, яку тато характеризував як «десь на рівні ятки на сільському ярмарку», але вміст усієї тієї крамниці й близько не йшов до порівняння зі скарбами, складеними в цій одній коробці з-під кросівок. Там були картки від жувального тютюну з Таєм Коббом і Паєм Трейнором. Картки від сигарет із зображеннями Бейба Рута, Дома Дімажіо, Здоровила Джорджа Келлера і навіть Гайрама Діссена, однорукого пітчера, який кидав м’ячі за «Вайт Сокс» у сорокових. «ЗЕЛЕНЬ ЛАКІ СТРАЙК ПІШЛА НА ВІЙНУ!»[18] – писалося на багатьох сигаретних картках. А тоді мигцем промайнуло широке серйозне обличчя над піттсбурзькою уніформою…

– Господи, там є Гонус Веґнер? – видихнув Браян. Серце в нього ніби обернулося на маленьку пташку, яка застрягла в горлі й тепер тріпотіла там, у пастці. – Це ж найрідкісніша бейсбольна картка у всесвіті!

– Так-так, – недбало промовив містер Ґонт. Довгі пальці швидко пробігали по картках, обличчях з іншої ери, ув’язнених у прозорі пластикові покриття, чоловіків, які лупили по «пілюлі», шпурляли «яблуко» та прикривали бази, героїв великої минулої епохи, епохи, про яку хлопці ще леліють радісні й жваві мрії. – Усього потрохи, у цьому й полягає успішний бізнес, Браяне. Розмаїття, задоволення, захват, насолода… зрештою, у цьому також і секрет успішного життя… я порад не даю, але якби попросили, раджу тобі це добре запам’ятати. Так, що тут у нас… десь тут… десь тут… о!

Він висмикнув картку зсередини коробки, ніби фокусник, і з тріумфом поклав її Браянові в долоню.

То був Сенді Коуфекс.

Картка «Топпс» 56 року.

А ще вона була підписана.

– Моєму доброму приятелеві Браяну, з найкращими побажаннями, Сенді Коуфекс, – прочитав Браян хрипким шепотом.

А тоді зрозумів, що не здатен вимовити й слова.

Браян підняв очі на містера Ґонта, безгучно ворушачи губами. Той усміхнувся.

– Я її не підсунув і нічого не підлаштовував, Браяне. Це просто збіг… але ж гарний збіг, правда?

Браян усе одно не міг говорити, тож просто кивнув головою. Пластиковий конвертик з таким цінним умістом здавався химерно важким у руці.

– Дістань її, – запропонував містер Ґонт.

Коли голос Браяна зрештою показався з його рота, то виявився крекотом старого інваліда.

– Я не посмію.

– Ну тоді я, – не розгубився містер Ґонт. Він вихопив конверт у Браяна, поліз доглянутим нігтем усередину й висунув картку. Поклав її Браянові в долоню.

Хлопець побачив дрібні вм’ятини на поверхні – сліди ручки, якою Сенді Коуфекс писав своє ім’я… їхні імена. Особистий підпис Коуфекса був дуже схожий на друкований, лише друкованим було виведено «Сенфорд Коуфекс», а особистим – «Сенді Коуфекс». А ще він був у тисячу разів кращим, бо справжній. Сенді Коуфекс тримав цю картку в руці й наклав на неї свою мітку, мітку живої руки й магічного імені.

Але крім того, там було ще одне ім’я – Браянове. Якийсь хлопець із таким іменем стояв біля майданчика для пітчерів на стадіоні «Еббетс Філд» перед грою, і Сенді Коуфекс, справжній Сенді Коуфекс, молодий і сильний, роки слави якого ще попереду, взяв запропоновану картку, яка в ту мить, мабуть, іще пахла солодкою рожевою жувальною гумкою, й поклав на ній свою мітку… «І мою також», – подумав Браян.

Раптом воно знову прилинуло, відчуття, що охопило його, коли він тримав скалку скам’янілого дерева. Лише цього разу