Необхідні речі - Стівен Кінг

На мить її вибило з колії, тож Поллі спромоглася лише на слабку усмішку. Тоді поворухнула пальцями лівиці, щоб краще вхопитися за контейнер із тортом, аж раптом грубий біль двома сліпучими ударами прошпигував тильний бік долоні аж до зап’ястка. Ніби глибоко в плоть встромилася здоровенна хромована виделка. То був артрит, і боліло капець як, та принаймні це допомогло їй знову зосередитися, тож заговорила Поллі без помітної затримки… хіба вона подумала, що чоловік міг щось помітити. Він мав яскраві карі очі, які, складалося враження, багацько здатні помітити.

– Добрий день, – відповіла на привітання вона. – Мене звати Поллі Чалмерз. У мене невелике кравецьке і швейне ательє через два квартали від вас. Я подумала, оскільки ми вже сусіди, варто прийти й привітати вас у Касл-Року, перш ніж почнеться наплив.

Він усміхнувся, від чого все обличчя ніби засвітилося. Поллі відчула, як у відповідь кутики її губ також піднялися, хоч рука все одно боліла немилосердно. «Якби я вже не була закохана в Алана, – подумала вона, – думаю, я б миттю перед цим чоловіком розпростерлася, навіть не писнувши. Проведи мене в спальню, Хазяїне, і я покірно піду». З дивним задоволенням вона загадувалася, скільки жінок, які до кінця дня заскочать сюди, щоб просто оком кинути, повернуться додому ненаситно втюреними в нього. Вона помітила, що обручки в чоловіка нема, й це лише підлило олії у вогонь.

– Радий вас бачити, міс Чалмерз, – привітався він, ступаючи вперед. – Я Ліленд Ґонт.

Підійшовши, він простягнув їй праву руку, а тоді ледь помітно скривився, коли жінка відступила.

– Вибачте, – перепросила вона. – Я не потискаю руки. Це не через неввічливість, не подумайте. У мене артрит.

Поллі відклала контейнер на найближчу скляну шафку й підняла руки, сховані в сап’янові рукавички. Нічого химерного, проте долоні були спотворені, ліва більша за праву.

У місті були жінки, які вважали, що Поллі пишається своєю болячкою: чому ж іще, думали вони, вона так швидко це демонструє? Правда ж була зовсім протилежна. Жінкою вона була не самозакоханою, але достатньо переймалася своїм виглядом, щоб соромитись огидності власних долонь. Вона демонструвала їх якомога швидше, й щоразу в голові на коротку мить – настільки коротку, що майже завжди непомітну – виникала думка: «Ось вони. Годі з цим. Тепер можемо говорити по суті».

Люди зазвичай виражали якесь занепокоєння чи сором, коли бачили ті руки. Але не Ґонт. Він ухопив її за передпліччя долонями, що здавалися неабияк дужими, і потиснув натомість його. Поллі це мало би здатися недоречно інтимним жестом як на перше знайомство, але не здалося. Жест був дружній, короткий і навіть радше приємний. Проте вона тішилася, що він короткий. Руки в чоловіка були сухі й дарували неприємне відчуття навіть крізь тонке осіннє пальто.

– Мабуть, важко працювати у швейному ательє з такою недугою, міс Чалмерз. Як ви даєте собі з цим раду?

Таке запитання їй ставили вельми рідко, і вона не могла пригадати, хто ще, окрім Алана, робив це так відверто.

– Я шила повний день, доки могла, – розповіла вона. – Зціпила зуби й ішачила, як то кажуть. Тепер у мене кілька дівчат працюють на неповній зайнятості, а я здебільшого займаюся дизайном. Але у мене бувають і гарні днини.

Це була брехня, але, на її погляд, невинна, бо говорила вона її здебільшого для власної вигоди.

– Що ж, тішуся, що ви прийшли. По правді скажу вам: я дуже боюся публіки.

– Справді? Чому?

Вона рідко поспішала з судженнями про людей, навіть рідше, ніж із судженнями про місця й події, а тут раптом була шокована – навіть дрібку стривожена – тим, як швидко й просто стала почувати себе як удома з цим чоловіком усього за хвилину.

– Постійно переживаю, що робитиму, якщо ніхто не зайде. Взагалі ніхто, за цілий день.

– Прийдуть, – заспокоїла вона. – Усі хочуть подивитися, що ви продаєте. Ніхто гадки не має, що продається в магазині з назвою «Необхідні речі», та найважливіше те, що захочуть подивитися на вас. Просто у маленьких містечках, як Касл-Рок…

– …ніхто не хоче демонструвати зайвий інтерес, – завершив він за неї. – Я знаю, маю досвід роботи в маленьких містах. Раціональна частина мозку підказує, що все, що ви оце розповіли, цілковита правда, але інший голосок повторює: «Вони не прийдуть, Ліленде, о-о-о, ні, не прийдуть, вони всі гуртом залишаться осторонь, от побачиш».

Поллі розсміялася, раптом згадавши, що переживала точно те саме, коли вперше відчинила «Шито-крито».

– А це що? – запитав він, рукою торкаючись контейнера. Тоді вона й помітила те, що вже бачив Браян Раск: що середній і вказівний пальці в чоловіка однакової довжини.

– Там торт. І якщо я знаю це місто хоча б наполовину від того, наскільки думаю, що знаю, запевняю вас, на сьогодні цей у вас буде єдиним.

Він усміхнувся їй, помітно звеселілий.

– Дякую! Дуже вам дякую, міс Чалмерз. Я вражений.

І вона, яка ніколи нікого не просила називати її на ім’я під час першого чи навіть недовгого знайомства (і яка підозріливо ставилася до всіх: ріелторів, страхових агентів, продавців автомобілів – які не питаючи перебирали цей привілей на себе), приголомшена сама від себе, промовила:

– Раз ми вже сусідами будемо, то називайте мене Поллі?

Торт виявився «Диявольською їжею»[22], що Ліленд Ґонт визначив, заледве піднісши кришку й принюхавшись. Він попросив Поллі залишитися й спробувати шматочок. Жінка відмахувалася. Ґонт наполягав.

– Та за ательє хтось у вас подивиться, – переконував він, – а до мене ніхто не зайде ще як мінімум години півтори – десь такі умови протоколів. А в мене ж іще тисяча запитань про ваше містечко.

Тож вона погодилася. Чоловік зник за завішаним дверним прорізом у задній частині магазину, де, судячи зі звуків, почав підніматися сходами («Він, мабуть, тимчасово живе нагорі», – подумала вона), щоб узяти тарілки й виделки. Очікуючи на його повернення, Поллі гуляла крамницею й роздивлялася товари.

Табличка в рамці на дверях, через які вона ввійшла, повідомляла, що крамниця працюватиме з десятої ранку до п’ятої вечора кожних понеділка, середи, п’ятниці й суботи. Зачинено, окрім як «за попередньою домовленістю», буде щовівторка й щочетверга аж до кінця весни – або, подумала Поллі, про себе всміхнувшись, до наступного приїзду тих скажених помішаних туристів і курортників з готовими жменями доларів.

«Необхідні речі» – це магазин сувенірів, визначилася Поллі. Магазин сувенірів вище середнього, сказала б вона на перший погляд, проте детальніший аналіз продукції на продаж натякав