Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг) - Джоан Роулінг

Гаррі іронічно посміхнувся:

- Дурслі вже років із шість не давали мені кишенькових грошей.

Рон притулився вухом до холодного металу.

- Нічого не чути, - сказав він розгублено. - Що робити? Я не знаю, коли мама з татом зможуть до нас повернутися.

Роззирнулися довкола. Вони й далі привертали увагу, здебільшого тому, що Гедвіґа ще й досі не вгамувалася.

- Краще зачекаємо біля машини, - запропонував Гаррі. - Ми привертаємо забагато ува...

- Гаррі! - вигукнув Рон, виблискуючи очима. - Машина!

- Що з нею?

- Можна полетіти в Гоґвортс на машині!

- Але ж я думав...

- Ми застрягли, так? Проте до школи добратися якось мусимо, правда? А навіть неповнолітнім чарівникам дозволено чарувати у критичних ситуаціях - стаття надцята якихось там обмежень трам-та-ра-рам!

Замість паніки Гаррі раптом відчув збудження.

- А ти вмієш на ній літати?

- Раз плюнути! - сказав Рон, розвертаючи візок до виходу. - Давай, якщо поспішити, ми ще наздоженемо «Гоґвортський експрес!»

І вони рушили крізь юрбу цікавих маґлів, вийшли з вокзалу й попрямували до бічної дороги, де був припаркований старий «Форд-Англія».

Кількома ударами чарівної палички Рон відчинив схожий на печеру багажник. Хлопці запхали туди валізи, поставили Гедвіґу на заднє сидіння, а самі вмостилися спереду.

- Глянь, чи ніхто не дивиться, - сказав Рон, заводячи машину ще одним ударом палички.

Гаррі вистромив голову з вікна: по головному шосе мчали машини, але на їхній вуличці було порожньо.

- Все клас! - сказав він, і Рон натиснув маленьку срібну кнопку на панелі приладів.

Машина кудись щезла - і вони разом з нею. Гаррі відчував, як під ним вібрує сидіння, чув ревіння двигуна, мацав руками коліна й відчував на носі окуляри. Він мовби перетворився на пару зіниць, які пливли в кількох метрах над якоюсь брудною вуличкою з припаркованими машинами.

- Поїхали! - пролунав праворуч від нього Ро-нів голос.

Земля й брудні будинки провалилися додолу, зникаючи з очей; машина стрімко підіймалася, і за кілька секунд увесь Лондон, задимлений і осяяний вогнями, лежав уже під ними. Тоді щось ляснуло - і машина з Гаррі й Роном знову стала видима.

- Отакої! - стурбувався Рон, тиснучи на кнопку підсилювача невидимості. - Він зіпсований.

Хлопці удвох почали гатити по кнопці. Машина щезла, але згодом виникла знову.

- Тримайся! - крикнув Рон і щосили натиснув на газ; вони кулею влетіли в низькі пухнасті хмари, і все стало тьмяним та імлистим.

- І що тепер? - поцікавився Гаррі, боязко поглядаючи на хмари, що сірою масою звідусіль тисли на них.

- Треба побачити поїзд, щоб знати, куди летіти, - озвався Рон.

- Тоді пірнай під хмари, тільки швидко. Хлопці опустилися нижче від хмар і завертілися на сидіннях, придивляючись до землі.

- Я його бачу! - крикнув Гаррі. - Просто попереду! Он там!

«Гоґвортський експрес» плинув під ними яскраво-червоною змійкою.

- Курс на північ, - повідомив Рон, глянувши на компас на панелі приладів. - Чудово. Треба тільки щопівгодини звіряти напрям. Тримайся! - і вони рвонули крізь хмари. За хвилину опинилися вже під яскравим сонечком. То був зовсім інший світ. Колеса машини ковзали поверхнею моря з пухнастих хмаринок. Ясну і безмежну блакить неба затопило сліпучо-біле сонячне проміння.

- Тепер уже можна нічим не перейматися, хіба що літаками, - сказав Рон.

Хлопці перезирнулися й почали реготати; довго не могли зупинитися. Вони, здавалося, поринули в дивовижний сон. Тільки так, подумав Гаррі, й варто подорожувати - повз усілякі вири й башточки з білосніжних хмарин, у машині, залитій яскравим сонячним сяйвом, з великою коробкою ірисок у багажничку для документів. А попереду м'яке й тріумфальне приземлення на широкій галявині перед Гоґвортським замком і заздрісні обличчя Фреда з Джорджем.

Вони й далі летіли на північ, час від часу звіряючись із напрямком руху потяга. Щоразу, виринаючи з хмар, бачили інші краєвиди. Лондон невдовзі лишився позаду, і замість нього спочатку стелилися охайні зелені поля, а потім дикі багрянуваті нагір'я, села з малесенькими іграшковими церковцями і чималі містечка, де барвистими мурашками повзали машини.

Минуло кілька одноманітних годин, і їхня подорож стала трохи нуднуватою. Після ірисок їх почала мучити спрага, але ніякого пиття вони не мали. Хлопці постягали джемпери, проте футболка Гаррі прилипала до спинки сидіння, а окуляри весь час сповзали на кінчик зіпрілого носа. Гаррі вже не помічав фантастичних обрисів хмар і думав тільки про поїзд, який мчав унизу, і в якому просто з візочка, що його пхала перед собою пишна чарівниця, можна було купити холодний, як лід, гарбузовий сік. І чому вони не змогли потрапити на платформу номер дев'ять і три чверті?

- Здається, ми вже близько, - ще через кілька годин прохрипів Рон. Сонце почало хилитися додолу, забарвлюючи хмари темним багрянцем. - Ану глянь, ти бачиш поїзд?

Поїзд і досі мчав унизу, звиваючись між горами із засніженими вершечками. Під шатром із хмар було значно темніше.

Рон знову натиснув на газ і скерував машину догори, але мотор чомусь зачмихав.

Гаррі й Рон стурбовано перезирнулися.

- Трохи втомилася, мабуть, - припустив Рон. - Вона ще ніколи не залітала так далеко.

І хлопці вдали, що не чують дедалі голоснішого чмихання, а небо тим часом швидко темніло.

У пітьмі засвітилися зірки. Гаррі знову натяг джемпера, намагаючись не помічати, що двірники на вітровому склі, наче протестуючи, легенько затряслися.

- Уже недалеко, - звернувся Рон не так до Гаррі, як до машини, - вже недалеко. - І він стурбовано постукав по панелі приладів.

Пірнувши під хмари, вони мусили пильно вдивлятися, шукаючи в темряві знайомий орієнтир.

- Он там! - заволав Гаррі, від чого Рон і Гед-віґа аж підскочили. - Просто попереду!

Вирізняючись на тлі темного обрію, високо на скелі понад озером здіймалися численні вежі й башточки Гоґвортського замку.

Але машина здригнулася й почала втрачати швидкість.

- Давай, - улещував її Рон, легенько потрусивши кермом, - уже майже доїхали, давай!

Двигун застогнав. З-під капота виривалися тоненькі струминки пари. Гаррі щосили вхопився за сидіння, і вони полетіли в напрямку озера.

Машиною трусонуло. Визирнувши з вікна, Гаррі побачив десь за кілометр під собою гладеньку, мов скло, чорну поверхню води. Ронові суглоби пальців аж поблідли - він насилу утримував кермо. Машина знову затремтіла.

- Давай! - благав Рон.

Вони летіли над озером,